Аеліта стала на коліна перед Порогом і поцілувала в серце зображення марсіанина. Іха теж присіла біля ніг скульптури, обхопила їх, притулилась обличчям.
Ліворуч, у скелі, серед напівстертих написів виднілися трикутні золоті дверцята. Лось розгріб мох і насилу відчинив їх. Це було стародавнє житло охоронця Порога — темна печерка з камінними лавами, вогнищем і ложем, висіченим у граніті. Сюди внесли кошики. Іха вкрила циновкою підлогу, послала постіль для Аеліти, налила оливи у світильник, що висів під стелею, і запалила його. Хлопчик-механік пішов стерегти крилатого човна.
Аеліта і Лось сиділи край безодні. Сонце ховалося за гострі вершини. Чіткі довгі тіні потяглися від гір, ламаючись у западинах ущелин. Похмуро, безплідно, дико було в цьому краї, де колись рятувалися від людей древні Аоли.
— Колись гори були вкриті рослинністю, — сказала Аеліта, — тут паслися череди хаші і в міжгір’ях шуміли водоспади. Тума вмирає. Змикається коло довгих, довгих тисячоліть. Можливо, ми — останні: відійдемо, і Тума стане мертва.
Аеліта помовчала. Сонце зайшло неподалік за драко-новий хребет скель. Кипуча кров заходу полилась у височінь, у бузкову пітьму.
— Та серце моє каже інше. — Аеліта підвелась і пішла вздовж прірви, піднімаючи жмутки сухого моху, сухі гілки.
Зібравши їх у поли плаща, вона вернулася до Лося, склала купкою, принесла з печери світильник і, ставши на коліна, підпалила трави. Багаття затріщало, розгоряючись.
Тоді Аеліта вийняла з-під плаща маленьку уллу, сіла і, спираючись ліктями об підняте коліно, торкнула струни. Вони задзвеніли ніжно, як бджоли. Аеліта підвела голову до зірок, що визирали з пітьми ночі, і заспівала тихим, низьким, сумним голосом:
ЛОСЬ ЛЕТИТЬ НА ДОПОМОГУ ГУСЄВУ
Опівночі Лось вискочив з човна на подвір’ї Тускубової садиби. Вікна будинку були темні, — отже, Гусєв ще не вернувся. Похила стіна освітлена зірками, їхні голубуваті іскри виблискували в чорних шибках. Із-за зубців даху стирчала гострим кутом дивна тінь. Лось вдивлявся, — що б воно могло бути?
Хлопчик-механік нахилився до нього і шепнув обачливо:
— Не ходіть туди.
Лось витяг з кобури маузер. Втягнув ніздрями холоднувате повітря. В пам’яті постав вогонь багаття над прірвою, дух горілих трав. Потемнілі гарячі очі Аеліти… “Вернешся? — спитала вона, стоячи над вогнем. — Виконай обов’язок, борись, переможи, але не забувай: тут, біля вогню, ти живий, ти не вмреш. Не забувай, вернись…” Вона підійшла близько. Її очі біля самих його очей розкривалися в бездонну ніч, повну зоряного пилу: “Вернись, вернись до мене, Сину Неба…”
Спогад тривав тільки секунду, поки Лось розстібав кобуру револьвера. Вдивляючись у дивну тінь по той бік будинку, над дахом, Лось відчував, як м’язи його напружуються, гаряча кров нуртує в серці, — боротьба, боротьба.
Легко, стрибаючи, він побіг до будинку. Прислухався, ковзнув уздовж бічної стіни і заглянув за ріг. Біля самого входу в будинок лежав, похилившись набік, розбитий корабель. Одне його крило піднімалося над дахом до зірок… Лось розрізнив кілька трупів, які валялися на траві наче мішки. В будинку — темрява, тиша.
“Невже — Гусєв?” Лось підбіг до вбитих. “Ні, марсіани”. Один лежав униз головою на сходах. Ще один висів серед уламків корабля. Мабуть, їх убили пострілами з будинку.
Лось вибіг на сходи. Двері були прочинені. Він зайшов у будинок.
— Олексію Івановичу! — гукнув Лось.
Було тихо. Він увімкнув освітлення — весь будинок спалахнув огнями. Подумав: “Необережно”, — і одразу ж забув про це. йдучи під арками, послизнувся в липкій калюжі,
— Олексію Івановичу! — гукнув Лось.
Прислухався — тиша. Тоді він зайшов до вузької маленької зали з туманним дзеркалом, сів у крісло, схопив нігтями підборіддя. “Чекати його тут? Летіти на допомогу? Але куди? Чий це розбитий корабель? Мертві не схожі на солдатів, — мабуть, робітники. Хто тут бився? Гусєв? Люди Тускуба? Так, зволікати не можна”.
Він узяв цифрову дошку і ввімкнув дзеркало: “Площа Будинку Вищої ради інженерів”. Смикнув шнур, щось загуркотіло, і його одразу відкинуло від дзеркала: там, у червонуватому сяйві ліхтарів, летіли клуби диму, чиркали вогняні спалахи, іскри. Ось, розкинувши руки, у дзеркало влетів хтось із заюшеними кров’ю очима.
Лось смикнув за шнур. Одвернувся від екрана.
“Невже він не сповістить, де шукати його в цій каші?”
Лось заклав руки за спину і ходив, ходив низькою маленькою залою. Здригнувся, спинився, швидко обернувся, клацнув запобіжником маузера. З-за дверей, біля самісінької підлоги, висовувалася голова — червоні вихори, червоне зморшкувате обличчя.
Лось підбіг до дверей. По той бік біля стіни, в калюжі крові, лежав марсіанин. Лось узяв його на руки, поніс і поклав у крісло. В того було розірвано живіт.
Облизнувши губи, марсіанин промовив ледь чутно:
— Поспішай, ми гинемо, Сину Неба, врятуй нас… Розтули мені руку…
Лось розтулив задубілий кулачок умираючого, відірвав од долоні записочку. Насилу розібрав:
“
ДІЯЛЬНІСТЬ ГУСЄВА ЗА МИНУЛИЙ ДЕНЬ
О десятій годині ранку Гусєв вилетів з Тускубової садиби в Соацеру, маючи на борту човна авіаційну карту, зброю, харчі і шість ручних гранат — їх він потайки від Лося прихопив ще в Петрограді.