— Ну от, — промовив Коробов. — Аж не віриться. Летимо… А настануть же часи, коли школярібудуть плутати епохи і страшенно дивуватимуться, коли вчитель скаже їм, що зореплавання почалосяв двадцятому столітті, а зовсім не в десятому, як гадає учень Петров, і що Джордано Бруно згубилаінквізиція, а зовсім не гравітація…
— Не забудуть! — сказав Сенцов упевнено. — Ну, по місцях!
В гудінні, що все наростало, ракета здригнулась і повільно поповзла вгору. Це були тількиперші сантиметри з тих мільйонів кілометрів шляху, які вона мала пройти, але вони в якійсь мірібули найголовніші і найтяжчі.
Розімкнулись і розсунулись стіни. Набираючи ходу, ракета проскочила шлюз. Рубку обійнялатемрява, в прозорій бані промайнули ребра естакади — і, викинута могутнім магнітним полем, ракетаковзнула у простір.
— Летимо! — тріумфуюче крикнув Азаров і ледве не прикусив язика.
Кругом загриміло сильно й мелодійно, мов сама гармонія небесних сфер, про яку писали встаровину, спустилась на голови екіпажу. Дивани прогнулися, тіла налилися вагою… Це ввімкнулисьдвигуни, розганяючи ракету.
— Схожі на звичайні, хімічні… — крізь зуби промовив Коробов.
Сенцов не відповів. Втиснутий у крісло, він напружено дивився на екран з червонимициліндрами, ніби чогось чекав. Прискорення зростало, в очах темніло.
Сенцов подумав, що треба було лягти на диван… Але раптом гудіння обірвалось. Прискореннязникло. Всі одночасно попідводили голови. Калве сказав Раїну:
— Страшно було…
— Ще буде, — відповів Раїн. — Але, як сказав один стародавній письменник, це зовсім іншаісторія…
Сенцов побачив, як з одного рубінового циліндра на екрані вилетів сліпучий, вузькийпромінь світла. Викинув промінь ще один циліндр, ще…
— Фотонний! На квантових генераторах! — вигукнув Сенцов, відкидаючись у кріслі.
Сліпуче, хоч і пригашене фільтрами, світло бушувало тепер на екрані. Знову прогнулисьдивани, на шкалах приладів скочили вгору червоні смуги… В повній тиші головний двигун кораблянабирав хід.
— Наступна зупинка — Земля! — урочисто промовив Сенцов. — Він не сяде на Місячну базу,йому це непотрібно. Цікаво, де він приземлиться?
Дивлячись на один з екранів, де, швидко віддаляючись, зменшувалась куля Марса і зовсім уженепомітним здавався щойно залишений ними зореліт, Раїн сказав:
— Схоже на те, що летітимемо лічені дні… Це тобі не політ по орбітальній траєкторії. Вінлетить по траєкторії світлового променя! Приблизно, звичайно.
— Недарма й вигляд у нього такий! — відповів Сенцов. — Що ж, власне, час би вже початиготуватись до посадки…
— Я все-таки хотів би розібратись у цьому кібернетичному пристрої, — пробурмотів Калве іглянув скоса на Сенцова.
— Стоп! — мовив Сенцов, усім тілом радісно відчуваючи, як плавно, все швидше й швидшерозганяється корабель. — Я вам розберусь! Ви не думайте, що коли корабель чужий, то на ньомуправила не дійсні. Корабель тепер наш!
І, всміхнувшись, додав:
— Порушувати роботу автоматів під час рейсу заборонено правилами. Без ОсобливоїНеобхідності…
ЧОРНІ ЖУРАВЛІ ВСЕСВІТУ
Науково-фантастичне оповідання
Простір був безмежний. Не порожнеча, якою він колись уявлявся, а простір, що кипитьзгустками, розрідженнями й завихреннями полів. Простір, що незримо вигинається поблизу зірок іполегшено випрямляється далеко від них; він був нескінченний, і корабель загубився в ньомушвидше, ніж губиться крапля в океані.
Корабель був малий. Видовжений і легкий, окрилений викинутими далеко в різні бокимережаними конструкціями, він спурхував — срібляста летюча риба — над грізними валамигравітаційних штормів, здатних розчавити його, жбурнувши на непомітні рифи забороненихприскорень; він гальмувався й розганявся, він обкутувався хмарою захисних полів — і втікав,вислизав, ухилявся — і знову продовжував свій шлях, і його кристалічна луска тьмяно вилискувала врозсіяному світлі галактичного простору.
А втім, простір нерідко був спокійний. Всередині ж корабля спокій панував завжди. Навітьколи корабель пробивався крізь рукав субгалактичної гамма-течії і в блискучих артеріях автоматівпульсували бурхливі струми, в рубці, салоні й каюті було тихо й комфортабельно, жовті й зеленістіни відбивали м’яке світло, а матова стеля та біла підлога випромінювали такий веселий спокій,який випромінюють лише білі предмети. Автомати ховалися десь у глибинах корабля, й гарячковаквапливість кіберустановки не помічалася — так само як не помічається і захоплений розгул вибухіву камерах мотора.
І зовсім уже спокійні були люди, двоє пасажирів на борту; один — тому, що зовсім не уявлявусього, чим загрожував космос, а другий — через те, що дуже добре уявляв усе; справжній же спокійдається тільки цими полюсами знання.
Було спокійно і було тихо — рівна мелодія приладів уже не сприймалася більше, як шум, іставала чутною лише в моменти зміни режимів. Тихо було й тому, що люди розмовляли зрідка. Розмовамогла надовго обірватися на півслові і відновитися з півслова.
— А все-таки вони не замінять земних, — сказав молодший. Він примостився на відкидномукріслі біля фільмотеки.
Старший промовчав. Він умів мовчати; це можна було збагнути не одразу, як не одразу можнабуло збагнути й те, що Кленов — старий: очі у нього зіркі, шкіра на обличчі гладенька, а рухи іслова точні і сильні. Лише придивившись, можна було помітити, що повіки його іноді виказуютьутому, та ще слова, траплялося, переходили в бурчання.
Так можна було здогадатися, що це — дід. Але тоді не хотілося вірити, що це — той самийКленов, людина з таким земним прізвищем, яка лишила сліди у просторі, підручниках і легендах.Найстаріший — як його шанобливо називали зореплавці.
У перші дні мовчання лишалося тільки згадувати уривки цих легенд. Це був чоловік, який щезамолоду, із земного, нині закритого, Памірського космодрому вирушив у свою першу мандрівку йвідтоді не повертався з неї. Не повертався тому, що під час місячних і навіть річних перерв упольотах він однаково, як казали, жив думкою в космічних дослідженнях, і на Землі йому, мабуть,снилися зоряні сни.
Кленов був випробувач. Якщо ще в давнину випробувачі літаків були інженерами, то випробувачзорельота був пілот і вчений — когорта людей, яка зникає, майже зникла, які часто поодинцівідлітали на дедалі швидших кораблях, поодинці — бо можна було ризикувати безліччю автоматів, ане людьми.
Вони відлітали найчастіше поодинці і повертались, а іноді не вертались… Кленов вертавсязавжди, 1 двічі — не сам; врятованим випробувачам він віддавав свою каюту, але підходити допульта їм не дозволяв. Щоразу він привозив усе більше спостережень і даних — у пам’яті своїй іелектронній, у записах фоно- і відеокотушок. І він привозив усе менше слів, немовби віддавав їхпростору в обмін на знання.
Тепер він був останній з тієї плеяди, решта жила на Землі. Завдання електронногомоделювання Простору з усіма його несподіванками було розв’язане завдяки активній допомозіКленова, і кораблі можна було повністю випробовувати ще в процесі опрацювання. Та залишаючисьвипробувачем, Найстаріший став не просто вченим, а дуже великим вченим, фахівцем з Простору. Вінєдиний, як і раніше, літав сам на кораблі, останньому з випробуваних ним, і випробовував якщо некораблі, то такі пристрої, які ще не можна було промоделювати. Цього разу— новідельта-генератори.