Він опустив екран інвертора, ввімкнув прилад. У шоломі стало темно, немов у залі згасливсі вогні. Він злякано підняв екран, і світло знову вдарило в лице. Тоді він знову опустив екран,заплющив на кілька секунд очі, щоб вони звикли до темряви. Коли він знову відкрив їх, темрявибільше не було.
На повислому перед його очима екрані розгалужувалось багато голубуватих ліній, смуг,кружалець. Це прилад робив видимими всі провідники, що були під напругою і знаходилися в полізору Калве. Скручуючись і розкручуючись, сходячись і розбігаючись у різні боки, вони утворювалидивну, химерну сітку. Місцями вони були розірвані, подекуди їх відділяли темні проміжки — ділянкисітки, як зрозумів Калве, поки що відключені.
Перш за все він звернув увагу на лінію, що здавалася неспокійнішою за інші: рівномірнетремтіння стрясало її; вона пульсувала, як тонка чутлива жилка на людській руці. Калве простеживїї шлях — вона закінчувалась десь зовсім недалеко…
Калве підняв інвертор; мружачись від світла, дістав з кишені скафандра довгий шмат дроту,намотав на руку від плеча до кисті, а самий кінчик — навколо вказівного пальця. Потім вінпідключив провід до акумулятора і знову опустив екран.
Тепер його рука з’явилася на екрані інвертора у вигляді блідо-голубої спіралі з рідкимивитками. Вона повільно повзла: Калве вів рукою, намагаючись сумістити її з пульсуючою лінією.Коли це вдалося, він повів вказівним пальцем у повітрі, повторюючи на всіх вигинах шляхпульсуючої лінії. Ось палець торкнувся місця обриву. Калве повільно наблизив руку до пульта,квапливо підняв екран. Так і є — палець його впирався в блимаюче червоне вічко.
Тепер він так само повільно повів рукою у зворотному напрямку, шукаючи перемикач, відякого струм ішов на лампочку. Відшукавши його й рухаючись по лінії далі, він міг прийти додругого перемикача і так поступово розібратися в усій топографії кібернетичного центру. На цепотрібен час, але іншого шляху не було: просте натискання кнопок і важелів навмання моглопривести до досить сумних наслідків.
Так він працював, і голубі, то чіткі, то ніби розмиті лінії зміїлися перед його очима.Потім він обережно підвівся з місця і, не підіймаючи екрана інвертора, почав повільно бродити позалу, стежачи за дротами, що зникали під підлогою. Обігнувши центральний пульт по колу, вінз’ясував, що кабелі відходять у напрямку кожної з тридцяти секцій машини. Вибравши один із них,Калве встановив, що він ішов не безпосередньо у відсік, а ховався у шафочці, яка стояла впростінку. Тут теж було багато деталей — розбігалися очі…
Повільно переходячи від шафочки до шафочки, Калве помітив: у більшості з них нічого невідбувалося, працювали тільки дві. Одна з них стосувалася якраз їхнього відсіку: в ній проходиланапружена робота, спалахували і згасали якісь голубі кільця, еліпси, многокутники, виникалимиттєві розряди, схожі на екрані на розкручені блискавки. Калве ще не знав, що автомати зновурозпочали роботу біли покаліченої ракети, ллє здогадувався, що така активність машини можестосуватися саме їхнього корабля.
Другий апарат, що працював, як спочатку гадав Калве, мав стосуватися того відсіку, де вангарі лежала чужа ракета. Але згодом він зрозумів, ідо помилився: судячи з розміщення шафочки,він належав саме до того відсіку, де було знайдено лічильник.
Значить, і в тому відсікові щось відбувається! Що? Яка небезпека ще чигає на них?
Повернувшись знову до центрального пульта, Калве здогадався, нарешті, в чому справа, ізаспокоївся. Було ввімкнено шафочку саме тієї секції, в бік якої був повернутий центральнийбагатопозиційний перемикач. А це могло означати лише одне: цей відсік був останнім, в якому щосьвідбувалося, коли будівники чомусь залишили свою штучну планету. Що ж саме відбувалось? Логічнобуло припустити, що відбувалося щось пов’язане з ракетами, а оскільки ракети там не було,значить, відбувалося саме відправлення ракети-тієї, котра останньою залишила супутник.
Коли так, то в цьому перемикачі не може бути нічого страшного… Калве обережно підняв руку,намацав перемикач, повернув на одну поділку і подався до тієї шафочки, яка повинна була за йогоприпущенням увімкнутися. Так, він не помилився, апарат працював. Тепер у ньому виникли складнівізерунки, намальовані електричним струмом. З’являлися і зникали.
Це йому щось нагадувало… Ага, машина поводить себе так, немов їй щось неясно. Змінаімпульсів у ній відбувається в тому ж ритмі, так-так, і з тією самою частотою, що і врадіосигналах, які слухав Азаров у перші хвилини після прибуття. Калве спробував увімкнутисусідню секцію, ще одну, і скрізь повторювалось те саме. Він почав здогадуватись: у кожному з цихангарів немає ракет, це вони з Коробовим бачили самі. Отже, команда, яка надсилалася за допомогоюцього перемикача, справді стосувалася якихось дій, пов’язаних з ракетами.
Калве задоволено всміхнувся. Він на правильному шляху. Саме тут ховалася розгадкакерування механізмами, які обслуговували ракети. І про перший секрет можна було дізнатися вжезараз, у цю ж хвилину: просто повернути перемикач у положення, що вмикає їхній відсік — єдиний, вякому була ракета, — і подивитись, що з цього вийде.
“Спокійно, любий друже, спокійно, — сказав він собі. — Не треба поспішати… Від цьогоповороту перемикача ракета може за одну мить вилетіти в простір, а вона ж нам потрібна…
Згадай-но Коробова і сіру масу! Ні, ніяких емоцій, ніяких поривів. Тільки обережно, тількиметодично…”
Калве зовсім забув, що час іде, що друзі, мабуть, уже хвилюються за нього, що він давнохоче їсти і запас кисню в нього наближається до кінця. Збоку він мав вигляд божевільного: токрокував по залу, мимрячи собі під ніс, то знову й знову сідав перед пультом і водив над нимрукою, простежуючи якусь цікаву ланку.
Тепер він вирішив знайти дорогу до хвилеводів, якими повинні були передаватись команди зцентру по секціях. Щодо існування їх він не мав сумніву. Проте ніяких схем, які хоч би приблизнонагадували відповідні земні, Калве поки що не бачив. Згодом йому здалося, що простіше будепростежити, звідки надходять імпульси до круглого екрана, яке джерело живить вогники, щобезперервно світяться на ньому. Може, тоді стане зрозумілим, що ж саме ці вогники означають…
Блакитні лінії, які він став тепер вивчати, вели його кудись зовсім в інший бік. Вони нез’єднувались з жодною із шафочок, а тяглися під стіну і потім угору, прямуючи в розташований вищеярус.
Калве вирішив, що негайно піде їх розшукувати: ці вогники чомусь здалися йому вартимиособливої уваги. Він повернувся до дверей, і раптом чиясь рука лягла йому на плече.
Різко шарпнувшись, Калве зірвав із шолома екран інвертора, що затуляв очі, й полегшеноперевів подих: перед ним стояв Коробов.
Коробов став німим: крізь шолом було видно, як він беззвучно ворушить губами. Калве зсерцем вилаяв його за те, що підкрадається нечутно й лякає людей, замість того, щоб покликатипо-людському, але потім згадав, що він же сам вимкнув свою рацію, оскільки зв’язку з товаришамивсе одно не було. Він повернув важілець, і в його навушники ввірвався сердитий голос Коробова.
— …остаточно. Це такі півтори години?
Калве глянув на годинника. Справді, ось уже цілу годину поверх домовленого проморочивсявін тут, і коли б не резервний балон з киснем, на який автоматично переключилась подача, йомудовелося б погано. Зітхнувши, він розвів руками і спитав:
— А у вас як там справи?
— Та нічого особливого… Хлопці розібрали один робот Типовий марсіянський робот… А в тебеяк?
— Та ось, — протяг Калве, — типова марсіянська кібернетика…