— Ну, так до чого ж домовились? — весело спитав Сенцов.
— До того, що на господарів покладатись не доводиться, — криво посміхнувся Азаров. —Вибиратись доведеться самим… Ну, гаразд, про це ще встигнемо… Ви б хоч розповіли, як вам вдалосявибратись.
— Це в нього питайте, — Сенцов кивнув на Раїна. — Я грав, так би мовити, суто пасивнуроль. Опам’ятався в тамбурі ракети, а знепритомнів ще внизу. Це він і люк відшукав, і менеперетяг… Як йому це вдалося, не розумію.
— Я й сам не розумію, — всміхнувся Раїн. — Сказали б раніше — не повірив би.
— Ну, а опісля ми тут трошки обдивились, хотіли з’ясувати хоч би, звідки надходить кисеньі чи не можна нам підзарядити свої балони. Надія, звичайно, фантастична. І, зрозуміло, ніякихбалонів та зарядних установок не знайшли. Далеко заходити не стали — хотілося швидше вибратись довас, та й, крім того, набридли вже всілякі несподіванки на зразок дверей, що не хочутьвідчинятись…
Коробов зніяковіло закашлявся, Сенцов посміхнувся.
— Ну, все добре, що добре кінчається… Одне слово, на приміщення із скафандрами минатрапили зовсім випадково, — це були найближчі до виходу двері. Ну, і нам, природно, спало надумку з’ясувати, чи нема в скафандрах кисневого заряду.
— Це тобі спало на думку, — сказав Раїн. — Я б на таке ніколи не наважився. Подуматитільки, одягнути чужий скафандр, на якому ні балонів немає, нічого схожого…
— Ну, я тоді над цим не дуже замислювався, — сказав Сенцов. — Все це вийшло якось раптово.Я відчинив ці дверцята…
— Ага, ось де скафандри! — мовив Сенцов.
Дванадцять скафандрів стояли розіпнуті затискачами. Вони не могли бути чимсь іншим, окрімскафандрів, і розраховані були, безперечно, на істот, які ходили прямо, з двома верхніми й двоманижніми кінцівками. Тільки заввишки ці істоти були, либонь, не менше як зо два метри.
— Ну от… — сказав Сенцов. — Ось такі вони й були…
Забувши про розшуки кисню, обидва розглядали скафандри, м’яли пальцями матеріал,приглядалися. Зроблено їх було з якоїсь незрозумілої, на дотик м’якої, еластичної речовиничорного кольору.
— Еге ж, велетні, — стиха мовив Раїн.
— Чому тільки шоломи в них непрозорі? — сказав Сенцов неголосно, ніби розмовляючи сам ізсобою. — Ану лишень…
Він обережно вийняв із затискачів один скафандр.
— Допоможи-но… — не скидаючи свого скафандра, засунув він ноги в чужий, що був схожий накомбінезон із розстебнутим від пояса до коміра верхом.
— Ти в ньому втонеш, — промовив Раїн, якому ця примірка здавалася принаймні непотрібною.
Сенцов заліз у комбінезон. Рукава й холоші зморщились гармошкою. Раїн відверторозсміявся.
— Нічого, нічого, — буркотливо промовив Сенцов, — добре сміється той… Тільки як йогозастібають?
— На один гудзик, як літній костюм, — сказав Раїн, усе ще посміюючись: надто вже кумеднийвигляд мав Сенцов у скафандрі “на виріст”. Гудзик, на який показав Раїн, містився там, де малабути пряжка пояса, коли б скафандри мали пояси.
— На гудзик? — недовірливо мовив Сенцов. Скептично покрутив ґудзик двома пальцями. Вінслухняно повернувся, і розріз комбінезона почав повільно зникати, наче невидима “блискавка”з’єднувала обидва його краї так, що не лишалось навіть сліду.
— Можна й на гудзик, — переможно сказав Сенцов. — Ага, а це, очевидно, для шолома… Ясно.Ну, одягайся.
— Навіщо? — спитав Раїн.
— Зараз я одягну шолом. Не думаю, щоб скафандри стояли не готові до виходу. Це суперечитьлогіці… Отже, в них має бути кисень. Якщо це справді так, в цих скафандрах ми дійдемо доракети.
— А коли…
— А коли ні, тоді… Тоді ти ще раз врятуєш мене.
…За кілька хвилин обидва з надітими шоломами вже стояли перед вхідним люком. Дивно: кисеньу скафандри надходив, хоч ніяких балонів не було. За ними зачинились двері, закриваючи вхід уракету. Потім почав повільно втягуватись люк.
— Дивись! — вигукнув Раїн. — Дивись-но, світло!
Сенцов його не почув: радіозв’язок у цих скафандрах — якщо він був — вони не зуміливвімкнути. Раїн не бачив і обличчя Сенцова: ззовні шоломи здавались непрозорими, хоч зсерединивсе було чудово видно. Але Сенцов і сам побачив світло і поривчасто підніс обидві руки, немовзамість цього непевного освітлення побачив справжнє земне сонце…
Повільно крокуючи, вони пройшли через зал. Руки й ноги тонули в складках скафандрів.Обидва думали про одне: коли є світло, то чому б і дверям не бути в порядку?..
І справді, двері відчинились легко, немовби це й не вони примусили їх пережити нелегкіхвилини. Сенцов окинув прощальним поглядом чужу ракету.
— Ну, — сказав він їй, — бувай…
Та, звичайно, він не думав, що побачення відбудеться так швидко і в такий спосіб. Інакшевін, може, й не сказав би “бувай”.
— …Інакше я не сказав би “бувай”, — закінчив Сенцов. — От так усе й сталося… До речі, зваших пояснень я зрозумів, чому ми опинились під замком. Але чому механізми знову почали діяти?
Коробов глянув на Калве. Той, як і досі, сидів, заплющивши очі: чи не заснув, бува, відутоми? Коробов потяг його за рукав. Тоді Калве повільно, мов крізь сон, сказав:
— Що ж тут дивного, машина такої потужності має змогу замість пошкодженої підключити іншусекцію. А можливо, ця речовина регенерує. Не розібравшись, важко сказати.
— Так… — протяг Коробов. — Але яким чином ваш лічильник опинився все-таки в ангарі зовсімз іншого боку? Адже він і збив нас з пантелику.
— Який лічильник? — здивовано спитав Сенцов.
— Та ось цей! — відповів Коробов, витягуючи злополучний прилад з кишені.
— Ми не брали ніякого лічильника, — сказав Раїн. — Чи, може, ти брав?
— Ні, — відповів Сенцов, пильно роздивляючись прилад. — Ні, і я не брав. Стривай, стривай…Ну, звичайно!
Він затис лічильник у руці, випростався.
— Справді, наш. Ленінградська марка. Але як він… А може, ви самі? Га? Петре? Лаймоне?
— Дай-но, — сказав Раїн. Взяв лічильник. Підніс до очей, обдивився. Всміхнувся. — Ні, ненаш.
— По-твоєму, марсіяни користуються ленінградськими лічильниками?
Замість відповіді Раїн показав на ледве помітну позначку на торці приладу.
— Читай: “А-4”… Четверта автоматична, — сказав він. — Це лічильник з автоматичної ракети.Тільки як він сюди потрапив?
— Очі астронома… — промовив Сенцов. — Так, твоєму зорові позаздриш. Значить, до нас тутпобувала принаймні одна із наших автоматичних ракет, які зникли… Ви її не помітили?
— Там не було ракети, — в один голос сказали Коробов і Калве.
— Ще одна загадка! От і робота нам знайшлася: з’ясувати, що сталося з тією ракетою.
— Певно, те саме, що з нашою, — сказав Азаров. — Ці автомати, по-моєму, спеціальнонатреновані готувати з усіх ракет, які потрапляють їм до рук, начинку для ковбас.
— До речі, — спитав Сенцов, — їсти не хочете?
Ніхто не відповів.
— Що ж це ви, га? — докірливо промовив Сенцов. — Всі робінзони починали з того, що перш завсе досхочу наїдались. Кажуть, на повний шлунок легше витримувати…
Знову ніхто йому не відповів. Калве продовжував сидіти, поринувши в думки. Коробовпідвівся, почав ходити туди й назад по каюті, підходив то до однієї, то до другої стіни, уважнорозглядав посуд, кнопки, порожні рамки, щось мимрив чи наспівував собі під ніс. СпохмурнілийАзаров стежив за ним поглядом; нарешті, коли Коробов заспівав дуже голосно і надто фальшиво, невитримав:
— Ну, годі тобі, вгамуйся. Не крутись перед очима і не співай! Тут і без твоїх наспівівнудно.
Коробов, нітрохи не образившись, одразу ж затих. Сенцов сказав:
— Що ж, так і будемо мовчати? Становище наше, як кажуть, не дуже веселе. Ось ми з Раїним,наприклад, взагалі думали, що настав кінець! І все ж цього разу автомати нас не здолали.
— Але в майбутньому це не виключено! — докинув Азаров з нервовим смішком.