З грізно розкритими могутніми зазубленими лезами стояла в банці, в спирту, кривавочервона, усіяна горбиками і рідкими щетинками клешня величезного краба, відрубана сокиркою Горєлова. Черепашка належала єдиному представникові невідомого світу, але вже славного в очах нашого вченого нового класу пластинчато-зябрових імені радянського зоолога Лордкіпанідзе. Найретельніші розшуки зоолога, Цоя, Ма-рата, Скворешні, Горєлова, Павлика на кожній глибоководній станції ні до чого не приводили. Цей незвичайний молюск став якоюсь манією, настирливою ідеєю не тільки зоолога і його вірних сподвижників, але мало не всієї команди. Інтерес до таємничого молюска ще дужче розпалився, коли зоолог сказав, що під час вивчення хімічного складу крові молюска Цой знайшов у ньому величезну кількість розчиненого золота, завдяки чому і вага молюска виявилася незвичайною.
Цой продовжував невтомно працювати над рештками тіла молюска, які він старанно зберігав. Здавалося, все вже було в ньому досліджено, його будову і хімічний склад, його травний канал з рештками їжі, мускульну і кровоносну систему, систему іннервації, апарат розмноження – все було вивчене Цоєм під наглядом зоолога.
Щождо наявності золота в крові, то вчений прийшов до висновку, що, мабуть, ці молюски на ділянці свого постійного поширення живуть на дні серед широких золотих розсипищ, на зразок того, на який натрапив недавно океанограф у своєму останньому злощасному поході. «Мабуть, – говорив зоолог, – це золото з якихось причин виявилося тут дуже розчиненим у морській воді і в такому вигляді перейшло в кров тварини».
І все ж Цой продовжував уперто досліджувати рештки тіла таємничого молюска, нікому нічого не кажучи про свої наміри, намагаючись працювати над ними лише на самоті, коли нікого не було в лабораторії. Бували, проте, дні, коли він не доторкався до цієї роботи і похмуро крокував по лабораторії або, кинувши все, одягав скафандр і йшов бродити по дну океану – сам або з Маратом і Павликом.
І сьогодні, коли він, у відчаї відкинувши триногу табуретку, встав і почав, куйовджачи волосся, ходити по лабораторії, поява Марата дуже обрадувала його.
– Ну що ти тут бродиш на самоті, Цой? – запитав Марат, кинувши погляд на лабораторний стіл з ознаками пезакінченої, залишеної насередині роботи. – Якщо не працюється, ходімо зі мною на дно. У мене деякі доручення від Скворешні…
– Не працюється?! – роздратовано повторив Цой і, наче його прорвало, з відчаєм у голосі вигукнув: – Це не робота, а мука!..
– Я вже давно помітив, що в тебе іноді препоганющий настрій, – обережно кинув Марат.
– Як влізе в голову якась ідея, і ні вдень, ні вночі не дає тобі спокою… – заговорив Цой, опускаючись на табуретку і стискуючи голову долонями, – коли вона то дається в руки, то вислизає, немов знущається над тобою… Коли б ти знав, Марате, як це важко! Мені здавалося, що я на порозі великого відкриття.
– Відкриття?! – стрепенувся Марат, наче бойовий кінь, що насторожує вуха при перших звуках труби. – О, Цой! Якщо це не секрет…
За короткий час спільного плавання на «Піонері» вся команда встигла вже дізнатися про слабе місце комсомольця Марата – його непереборну пристрасть до винахідництва, до нових, несподіваних проектів, до грандіозних ідей підкорення природи. Не було жодної галузі науки і техніки, хоч трохи знайомої йому, щоб при першому ж зіткненні з її гострими, не розв'язаними ще проблемами Марат не відгукувався на них якимись приголомшливими пропозиціями чи проектами. Жвавий, рухливий, надзвичайно допитливий, він з таким запалом і захопленням повідомляв кожному, хто не відмовлявся слухати, деталі своїх проектів і відкриттів, що команда підводного човна у вільні від роботи години подовгу заслухувалась, коли Марат починав розповідати про грандіозні, чудові наслідки, які обов'язково принесе людству реалізація його проектів.