– Півцарства віддаю, щоб побачити цей поцілунок, – засміявся Горєлов, – поцілунок крізь шоломи!
– В крайньому разі, Марат мені повірить в кредит, – віджартовувався зоолог. – За кубковидну, найглибоководнішу асцидію, яку досі знаходили тільки в північній частині Тихого океану, мені навіть не шкода півцарства… персидського царя. Ну, звичайно! – закричав він, наблизившись до Марата і опускаючись майже на саме дно. – Це вона! Це вона – красуня! Від імені радянської науки виношу тобі подяку, Марате. Давай, давай її сюди! Обережно! Обережніше з ніжкою, вона дуже ніжна…
– Стій! Стій! – донісся в цю мить несамовитий бас Горєлова. – Тримаю за хвіст! Швидше сюди, Арсене Давидовичу! Здається, новинка! Зарилася в мул. Швидше…
Зоолог з усіх сил помчав у протилежний бік, де торжествуючий голос Горєлова обіцяв йому нові радощі.
В такому пожвавленні швидко й непомітно проминули дві години, і зовсім несподівано пролунав для них голос Скворешні:
– Що ж ви так відстали, товариші? Ми вже на хребті. Ну й дивини тут! Швидше сюди! Пеленгую напрям…
Ще через півгодини всі зібралися на високому круглому майданчику, оточеному з усіх боків, немов вартовими, колонами з якоїсь твердої гірської породи.
– Зверніть увагу, товариші, – пояснював Шелавін, – на майданчику немає мулу. Він рівний і чистий, як стіл. Тут, на висоті тисячі п'ятисот шістдесяти метрів над рівнем дна океану, безсумнівно, працює течія і зносить цей мул. І це, звичайно, приливно-відливна течія, бо поверхневі течії на такій глибині вже непомітні, а глибинні течії надто слабі для такої роботи. Це вона промиває всі провалля, ущелини і галявини, обмиває піки, вершини і скелі. Дуже важливо, товариші, обслідувати гарненько цю місцевість. Я пропоную розійтися в різні сторони – на північ, південь і захід. На сході оглядати нічого: ми звідти прийшли і нічого, крім рівного морського дна, там не бачили.
Так і зробили. На захід, в глибину хребта, в лабіринт його проходів, пішли втрьох – Шелавін, Горєлов і Павлик; на північ – зоолог і Матвєєв; на південь – Скворешня і Марат.
Зоолог з Матвєєвим одразу ж зникли з очей, повернувши в перший прохід праворуч. Скворешня і Марат піднялися на кілька десятків метрів уздовж стрімкої стіни і швидко також сховалися.
Шелавін повільно обійшов майданчик, вистукуючи обушком сокири кам'яні колони й стіни.
– Цікаво, – бурмотів він. – Цікаво. Гм… гм…
– Що вас тут зацікавило? – запитав Горєлов.
– Чи знаєте ви, що це таке, дозвольте вас запитати? – сказав Шелавін, відколюючи шматочок гірської породи і уважно розглядаючи його при світлі свого ліхтаря. – Граніт, батечку! Абсолютно! Очевидно, хребет утворився в стародавні часи внаслідок виверження магми… Ну-ну… Дуже цікаво! Дуже цікаво…
Він заховав уламок граніту в сумку, що висіла в нього ззаду, і рушив уздовж рівної, з матовим відсвічуванням, ніби відполірованої, чорної стіни.
Відкрився широкий прохід прямо на захід.
– Чудово! – сказав Шелавін. – Це те, що нам потрібно. Підемо цією ущелиною, поки можна буде. Дивіться під ноги, щоб не провалитися…
Він перший увійшов у прохід, ширина якого досягала тут приблизно тридцяти метрів. З обох боків було видно чорні гранітні стіни – чисті, тьмяно вилискуючі крупинками світлого кварцу. Над подорожніми іноді пролітали різнокольорові вогники глибоководних тварин – риб, рачків, м'якотілих. На оголеному від мулу кам'яному ложі ущелини, на великих виступах і нерівностях стін зустрічалися глибоководні актинії, поволі повзли, розпластавшись, морські зорі, офіури з густо розгалуженими, немов мереживо, проміннями. Але ні голотурій, ні морських їжаків, ні інших любителів мулу не було видно.