– Тут було бомбардування! Ви розумієте? Бомбардували наш підводний човен, нашого «Піонера».
І, немовби зразу відчувши себе в розпалі бою, він рвучко кинув лейтенантові Кравцову:
– Підняти обидва розвідники над поверхнею океану! П'ять підйомів на хвилину! Висота підйомів – десять метрів! Стежити за небосхилом!
Поки лейтенант, ледве встигаючи, швидко працював штурвалами розвідників і клавішами щита управління, капітан повернувся до телефонного щитка і натиснув одну з його кнопок.
На екрані телевізора, що засвітився, з'явився відсік носової гармати. Головний акустик Чижов сидів у своєму кріслі блідий, але спокійний, уважно дивлячись на екран телевізора, де з'явилося відображення капітана.
– Приготуватися до бою! – долетів до Чижова владний голос капітана. – Ціль – метал, органіка, скло. Літаки або судно. З водяного середовища – в повітряне. Відстань і кут – по екрану. Чекати моїх наказів!
В цю мить купол екрана одразу посвітлів, на ньому з'явилося чисте голубе небо над спокійним океаном, кілька розрізнених хмаринок в зеніті, осяйна жовта пляма сонця, що хилилося до заходу, далекий круговий горизонт і трохи вище над ним, на заході, три крихітних хрестики, а під ним хвиляста димна смуга, яка стелилася майже по самій лінії горизонту.
– Ворога видно, – почувся з екрана телевізора спокійний голос Чижова… – Три літаки і під ними, мабуть, їхня база. Під таким кутом ультразвукова гармата не візьме цілі Необхідно наблизитись.
Це було ясно й самому капітанові. Однак ніяких розпоряджень про переслідування ворога від нього не надійшло. Після хвилинного вагання, протягом якого поверхня океану зникла і знов з'явилася на екрані, він провів рукою по голові і промовив:
– Відставити ультразвукову гармату!
Обидва лейтенанти дивилися на свого капітана очима, сповненими подиву і гніву.
– Товаришу командир! – промовив нарешті старший лейтенант Богров, видимо з величезним зусиллям намагаючись надати своєму голосові якнайбільше стриманості. – Ви цілком праві. Мені соромно, що я сам про це не догадався. Нас бомбардували. Нас хотіли знищити… Без будь-якого приводу з нашого боку. І ви лишите безкарним цей мерзенний напад? Нам досить півгодини, щоб від цих бандитів лишився один пил!
Капітан тепло посміхнувся.
– Я вас розумію, товариші. Я цілком поділяю ваше обурення. Але для нас найважливіше – не виявити ні себе, ні нашого озброєння до вирішального моменту, який, може, настане, коли ми прибудемо до Владивостока. Якщо ворог думає, що він знищив нас, тим краще: може, він заспокоїться і припинить переслідування. Наше завдання, наш обов'язок перед батьківщиною полягає в тому, щоб довести підводний човен в цілковитій таємниці, справним до призначеного строку у Владивосток. Таємницю, очевидно, повністю зберегти не вдалося. Але як наші точні координати стали відомі ворогові, зозсім не розумію.
– Я знаю… – несподівано почувся слабий голос.
Всі різко повернулися до дверей і з здивуванням побачили тонку постать Павлика в білій довгій, майже до п'ят, сорочці. Спираючись на дверну раму, Павлик стояв з напівопущеними повіками і немовби сонно дивився вперед, крізь капітана, крізь стіну центрального поста, крізь товщину океанських вод – кудись в незрозумілу, невідому далечінь.
– Я тепер розумію, – повторив він тихо, наче засинаючи. – Він все мені пояснив. Координати – це… це… визначають положення точки… точки в просторі… Це мені пояснив…
Він говорив втомленим, згасаючим голосом, опускаючись все нижче і нижче, і коли, майже зовсім уже зсковзнувши, падав на підлогу, гуркіт дверей, які відкрилися поряд, заглушив його останні слова.