Гвинти рухають підводний човен, а динамомашини виробляють електричну енергію, якою знову заряджаються акумулятори для підводного плавання.
В самому кінці коридора була їдальня – простора каюта з склепистою стелею, заставлена невеликими столиками і красивими, що вертілися, кріслами, пригвинченими до підлоги. Кожен столик стояв на одній тов» стій круглій тумбі і був накритий скатеркою з круглим вирізом у центрі. У вирізах поблискував чорний лак, а навколо на скатерках були розставлені прилади для їжі, хліб на тарілочках, поставці. Каюта була залита м'яким світлом ламп з матових півкуль, вправлених у стелю. Її стіни були прикрашені портретами керівників країни, Червоної Армії і Флоту, кількома картинами з морськими пейзажами і сценками з життя морського флоту, статуетками, міцно прикріпленими до поличок і постаментів, невеликими акваріумами з плаваючими в них тропічними рибками. До столика Павлика і Марата присів Цой. Був обідній час, і в їдальню заходили все нові й нові люди. Кожен з них, помітивши Павлика, окликав його, заводив ласкаву розмову з ним, розпитував про здоров'я і про самопочуття.
Мало не чіпляючись головою за матові півкулі в стелі, до Павлика, Марата і Цоя підійшов Скворешня і зайняв місце біля них.
З його появою з різних боків посипалися жарти:
– Андрію, що це ти вигадав гратися з акулою?
– Та ні, він хотів притягти її сюди і пустити в акваріум.
– І зовсім не в акваріум, а він обіцяв своєму колгоспові надіслати хоч яку-небудь завалящу акулу для розведення в ставку.
– Андрію Васильовичу, ви б її своїми вусами зв'язали і притягли…
– От скажені!.. – добродушно бурчав Скворешня, оглядаючи товаришів, що сміялися, і накручуючи на палець довгого вуса. – Хіба я винен, що вона з голоду в кабель вчепилася? А про мій колгосп краще мені не нагадуйте. Батько сообщив, що сівбу вони закінчили раніше за всіх у районі. Я їм справді обіцяв у премію за відмінну роботу щось привезти з походу… Ось тепер ламаю голову і не придумаю, який би їм подарунок зробити.
– Чи не акулу, справді, Андрію Васильовичу? – почувся співчутливий, насмішкуватий голос Ромейка, молодшого механіка, маленького, чорнявого, з жвавими глузливими очима.
– Що там акулу! Кашалота!
– Кита!
– Велетенського восьминога!
– Гаразд, гаразд! – бубонів Скворешня під нестихаючий сміх. – Вже якось проконсультуюся з Арсеном Давидовичем.
– Здрастуй, герою! – почувся раптом серед шуму знайомий дзвінкий голос.
У дверях стояв комісар Сьомін – засмаглий, з різкою світлою смужкою на верхній частині лоба. Перед переходом на підводний човен «Піонер» він цілий рік провів на есмінці «Киплячий» в далеких південних морях, і тропічний загар досі не зійшов з його обличчя. Ніс у комісара був трохи пошкоджений: боксер Сьомін, чемпіон Ленінграда, був широко відомий у Радянському Союзі, але перемоги над іншими радянськими спортсменами давалися йому, мабуть, нелегко.
Найбільше вражала в комісарові густа сивина волосся над молодим обличчям з маленькими чорними, підголеними на кінцях вусиками і чорними жвавими очима. Говорили, що ця сивина з'явилася у нього після тривалого перебування на самоті з трупом загиблого капітана в за-тонулому на великій глибині підводному човні, на якому він також був комісаром. Всю команду він викинув на поверхню в рятувальних буях, а для нього самого справного буя не лишилося – частину буїв пошкодило під час аварії, а рятувальна експедиція через шторм змогла лише через кілька діб підняти його з дна разом з човном. Але комісар не любив говорити про це, і за точність догадок про походження його сивини не можна було поручитися.
– Ти що? Паломником в Мекку лагодишся? – сміявся комісар, наближаючись до столу, за яким сидів Павлик з своїми друзями.