– Павлику, – важко дихаючи, промовив Скворешня, – передай Матвєєву лейтенанта…
З того моменту, коли разом з Маратом Павлик перехопив тіло лейтенанта, його безперервно трусив дрібний, як у пропасниці, озноб страху. Павлик не міг себе примусити глянути ще раз на спокійне, бліде, немов заснуле обличчя лейтенанта. Неслухняними ступнями, майже несвідомо, він переклав рулі, підвів покірне тіло лейтенанта до Матвєєва й передав йому руку вбитого. І так само несвідомо, без кровинки на обличчі, з очима, повними непереборного жаху, він підплив до величезної, могутньої постаті Скворешні і притиснувся до неї.
Скворешня глибоко зітхнув, подивився на всіх, потім уривчасто й хрипко сказав:
– Товаришу командир!.. Ворог схоплений… Відправляю його на підводний човен.
Минуло щось із хвилину, поки долинув підкреслено спокійний голос капітана:
– Ми бачили все. Ви мужньо виконали свій обов'язок, товаришу Скворешня. Дякую вам! Зрадник Вітчизни, диверсант, запроданець, який вчинив вибух на нашому підводному човні, втік до запеклих ворогів нашої Соціалістичної Батьківщини, – дістане заслужену кару! Хай Матвєєв і Крутицький доставлять його і тіло загиблого на підводний човен. Вам, Маратовї та Павликові пройти над підозрілими підводними човнами в секторі вісімдесят вісім, а потім повернутися на судно. «Піонерові», мабуть, доведеться скоро вступити в бій.
***
Троє друзів мовчки, із засвіченими ліхтарями пливли на схід на шести десятих ходу, доганяючи фронт підводних човнів, які зникли в тому напрямі.
За кілька хвилин вони побачили ворожі судна, які тихо, ніби підкрадаючись, наближалися до острова. До острова лишалося вже не більше восьми кілометрів.
Першим порушив мовчання Скворешня:
– Я переконаний, що Горєлов не перший раз спускався тепер у воду біля острова. Ніхто не міг би з такою точністю розвідати місцезнаходження «Піонера» і його сховища. Це міг зробити тільки він і тільки в такому скафандрі, як паш… Дивіться, як упевнено, додержуючи строю, йдуть підводні човни прямо до печери, якраз на її рівні.
Вони проносились уже над строєм підводних човнів. За час боротьби підводні човни зблизилися, і інтервали між центральними суднами скоротилися до п'ятдесяти метрів.
– Довести хід до одної сотої! – наказав Скворешня. Всі троє відразу майже зупинилися на місці й повисли
над підводними човнами. Скворешня продовжував:
– Слухайте, хлопці! А що коли влаштувати цим явно ворожим човнам маленьку диверсію у відповідь?! Ви бачите, як вони стискують стрій у дугу? Спитаю капітана! Товаришу командир!..
– Слухаю, товаришу Скворешня.
– Чи не дозволите ви нам, перше ніж ворог нападе на нас, спробувати вивести з строю три його підводних човни?
– Яким чином?
– У мене є при собі три гранати та залишки манільського троса. Підводні човни йдуть найменшим ходом, майже не обертаючи гвинтів. Ми б підвісили до гвинтів по гранаті… Гвинти намотають на себе троси, а потім своїми лопатями вони вдарять по гранатах…
– Дотепна ідея, товаришу Скворешня! – після короткого мовчання відповів капітан. – Але я не хочу першим починати ворожі дії. Хай це роблять вони. Повертайтесь!
– Єсть повертатися! На двох десятих вперед! – скомандував Скворешня Маратові та Павликові.
Вони повільно, наче нехотя понеслися вперед, спустившись до підводних човнів, щоб ще раз уважно оглянути їх, і потім попливли до острова.
Відійшовши кілометрів на два від ворожих суден, Павлик повернув до Скворешні голову, бажаючи щось сказати йому. Краєчком ока він раптом побачив позаду якісь довгі чорні сигароподібні тіні, що стрімко наздоганяли їх.
– Акули за нами! – крикнув Павлик і повернув промінь ліхтаря назад.
Те ж саме швидко зробили Скворешня та Марат.