– Як міг зробити ці велетенські споруди
маленький народ, який стояв на найнижчому рівні культури? Адже деякі з цих статуй досягають двадцяти трьох метрів заввишки, мають у плечах до двох-трьох метрів, з двометровими тюрбанами на головах, важать близько двох тисяч центнерів! А таких аху на момент появи європейців нараховувалось не менше як двісті шістдесят штук, а статуй – більше п'ятисот, і всі вони своїми погрозливими обличчями обернені до океану.
– Виходить, тут колись жили інші люди? – спитав Павлик, дуже захоплений цією розповіддю.
– От-от… Щоб розгадати всі ці загадки, деякі вчені висловили саме таке припущення. Цей острів, на їхню думку, у далеку давнину був значно більших розмірів. Його населяло численне плем'я із своєрідною, досить високою культурою, набагато вищою, ніж у тих жалюгідних племен, яких застали на острові перші європейці. І ось настав час, коли стародавні рапануйці почали помічати, що їх острів повільно, але невпинно поглинається морем. Тоді вони, сповнені тривоги й неясних побоювань, звернулись до своїх богів, шукаючи у них захисту проти загрозливої стихії. Вони почали будувати при березі моря величезні тераси й ставити на них численних ідолів як стражів і охоронців рідної землі. Але океан продовжував невблаганно наступати, і даремно кам'яні боги втуплювали в нього свої погрозливі погляди. Одначе люди не втрачали надії. Гарячково продовжували вони свою працю: висікали нових ідолів, будували нові аху й споруджували на них нові й нові ряди своїх стражів та охоронців. Так продовжувалось, мабуть, багато десятків років. Можливо, поступово переконуючись в марності своїх надій і в безсиллі своїх богів, а можливо, після якого-небудь несподіваного штурму з боку океану внаслідок землетрусу, але кінець кінцем населення вдалося в паніку. Воно залишило всі роботи й, захопивши весь свій скарб, кинулось до своїх каное, щоб шукати порятунку на іншій землі. Такі переселення з острова на острів, через величезні водні простори океану, досить часто відбувалися з різних причин в історії заселення Полінезії.
А втім, деякі вчені вважають, що сучасні жителі острова Рапа-Нуї – не залишки його первісного населення, а пришельці, що насмілилися зайняти острів, який або перестав занурюватися, або почав занурюватися повільніше, непомітніше. А те, що ми відкрили сьогодні велике підводне аху із статуями, повинно остаточно довести правильність теорії про занурення острова…
Шелавін замовк, замислено посмоктуючи трубку від термоса з какао. Павлик, слухаючи весь час розповідь океанографа, як стародавню казку, теж мовчав. Нарешті він спитав:
– Ну, а вони, оці пришельці, як вони влаштувалися на острові?
– Вони, можливо, з їхньої точки зору, жили досить довгий час непогано – доти, поки європейські «цивілізатори» не звернули на них уваги. Тоді серед остров'ян з'явилися хвороби, пристрасть до горілки і тютюну, до європейських дрібничок і до так званої культури. Але найтяжчого удару було завдано острову тисяча вісімсот шістдесят другого року, коли перуанські работоргівці напали на нього. Після неймовірних жорстокостей, вбивств, грабунків вони захопили в полон більшу частину населення – п'ять тисяч чоловік і відвезли їх на острів Чінча, біля берегів Південної Америки. Там ці нещасні мусили добувати гуано – пташиний послід, що нагромадився у величезній кількості на цих островах, звідки вивозився для угноєння виснажених земель Європи.
Правда, деякі з цих рапануйців були потім звільнені, але, повернувшись на батьківщину, вони привезли з собою віспу, яка разом з туберкульозом та горілкою дуже винищила населення. З того часу почалось поступове його вимирання, і вже в тисяча вісімсот вісімдесят шостому році воно становило всього лише сто п'ятдесят чоловік.