Блідий, схвильований, Горєлов поспішав через відсіки й камери машинного відділу, гвинтовими сходами, коридором – до центрального поста управління.
– Юрію Павловичу! – задихаючись, звернувся він до лейтенанта Кравцова, який стояв із стурбованим обличчям біля мікрофона й збирався когось викликати. – Дюзи зупинилися! Щось не гаразд з ними. Це робота вашого піротехніка, чорти б його взяли! Мабуть, пемза і попіл набилися в камери згоряння. Дайте швидше пропуск на вихід з підводного човна! Треба негайно прочистити їх!
– Ах, ось що! – скрикнув лейтенант. – Я ніяк не міг зрозуміти, в чому справа! Збирався вже будити капітана…
– Давайте швидше пропуск! Кожна хвилина дорога! Там скупчуються, гази, і їм виходу нема! Загрожує вибух! Швидше, Юрію Павловичу! Швидше! Потім викличете капітана!
Хвилювання Горєлова передалося лейтенантові. Він швидко написав пропуск і передав його Горєлову.
Через хвилину Горєлов був уже біля вихідної камери.
– Живо, товаришу Крутицький! – звернувся він до вахтового водолаза, пред'являючи йому пропуск. – Одягатися! Аварія з дюзами!
– Єсть одягатися, товаришу військінженер! – кинувся до скафандрів Крутицький.
– Кисень, харчування, акумулятори на повній зарядці? – швидко питав, одягаючись, Горєлов.
– Тепер завжди на повній, товаришу військінженер! – відповів Крутицький. – Адже ми суворо стежимо за цим.
Хоч як швидко напознювалася забортною водою вихідна камера, Горєлов не міг устояти на місці від нетерпіння. Нарешті відчинилися широкі, як ворота, двері, відкинулася площадка, і Горєлов на десяти десятих ходу ринувся в підводний морок. Але, ледве віддалившись од підводного човна, метрів за двісті від нього, Горєлов зупинив гвинт і повернувся з його бік. У ту ж мить з пітьми блиснув довгий сліпучий сніп полум'я, пролунав оглушливий вибух. Оповита багряною хмарою пари, на одну лише мить промайнула перед очима Горєлова величезна тінь корабля і зникла, ринувшись носом вниз у глибини океану.
Розділ VI
НА БОРТУ КРЕЙСЕРА
Тропічне сонце давно перевалило через зеніт, але продовжувало пекти з неослабною силою. І хоча на небі не було жодної хмарини, над океаном дув слабкий вітер, викликаючи невелике хвилювання.
Вже дванадцять годин Горєлов з шаленою швидкістю носився серед хвиль, марно, з відчаєм в очах оглядаючи пустинний горизонт.
Він задихався в своєму скафандрі. Прозорий шолом розпікся так, що кожен дотик до нього лобом або щокою відчувався, як опік. Час від часу, знемагаючи від духоти і спеки, майже втрачаючи свідомість, він занурювався в прохолодні глибини, освіжався там, трохи опритомнював, а тоді, запустивши гвинт на всі десять десятих ходу, високо, з розгону, піднімався над поверхнею океану, щоб в одну мить оглянути її навкруги і знову продовжувати своє нескінченне блукання серед хвиль, що запліскували його. Багато сотень кілометрів у всіх напрямах пророблено ним за дванадцять годин, що минули після вибуху на підводному човні – з того часу, коли човен зник у водній безодні, а він залишився самотнім серед безкраїх просторів океану. Нестерпні години минали в гарячковому русі то на північ, то на південь, то на схід. Горєлова мучили вже голод і спрага, але думка про гаряче какао викликала в нього непоборну відразу, а мізерний залишок води в другому термосі непокоїв. Чи надовго вистачить його? Він надто легковажно користувався своїм запасом. Духота в скафандрі виснажує… Голова – наче в гарячому тумані, думки плутаються… Треба частіше занурюватися в глибини, але можна пропустити… Ні, це було б жахливо!.. Треба шукати… безперервно шукати… бути на видноті… на поверхні…
І Горєлов продовжував свій стрімкий біг під пекучим байдужим сонцем. Але хоч яка жахлива була денна спека, Горєлов із здриганням і завмираючим від страху серцем стежив за рухом сонця на захід.