У всякому разі такий висновок можна було безпомилково зробити щодо Горєлова, який, насилу стримуючи збудження, ходив по коридору верхньої, жилої частини підводного човна мимо трохи відсунутих дверей центрального поста управління. Там уже нікого не було: пішли капітан і старший лейтенант Богров, які керували важким і небезпечним плаванням підводного човна навколо вулкана; пішов і Шелавін, що спостерігав звідти його роботу. Вахту ніс лейтенант Кравцов, який підняв тільки що над поверхнею океану один з інфрачервоних розвідників і готувався за його допомогою «піймати сонце», щоб визначити точні координати підводного вулкана та майбутнього острова.
Як тільки лейтенант закінчив обчислення, у рубку ввійшов, усміхаючись, збуджений Горєлов.
– Ну, що скажете, Юрію Павловичу? – весело звернувся він до лейтенанта. – Гарна картинка? Я просто відірватися не міг від цього видовища!
– Так, Федоре Михайловичу, спектакль чудовий! – озвався лейтенант. – От почекайте хвилинку, я тільки занесу в журнал координати цього піротехніка.
– Піротехніка! – розсміявся Горєлов. – Хороша атестація для Плутона! До речі, а які, справді, його координати?
– Тридцять градусів двадцять дві мінути вісімнадцять секунд південної широти і сто тринадцять градусів дванадцять мінут тридцять п'ять секунд західної довготи, – відповів лейтенант, захлопнувши журнал.
– Он як! – радісно здивувався Горєлов. – Та ми вже майже біля Південного тропіка! Коли ж ми туди прийдемо, як ви гадаєте?
– Якшо не будемо зупинятися, то на звичайних восьми десятих ходу, курсом на норд-вест, прибудемо туди напевно через вісім годин. Завтра, двадцять дев'ятого липня, о четвертій годині. Хвилина в хвилину! Ні, ви краще скажіть, Федоре Михайловичу, – вигукнув лейтенант, поглядаючи на екран і слідкуючи за сигнальними лампочками на щиті управління, – чи помітили ви цей грандіозний фонтан з розжареного каміння, який ішов догори спочатку одним стовбуром, а потім на півдорозі розділився на чотири стовбури? Це була фейєрична картина! Немов гігантська кокосова пальма з чотирма схиленими багряними гілками на верховітті. Жоден піротехнік не вигадає такого номера!
Кілька хвилин Горєлов поділяв захоплення лейтенанта, потім раптом заквапився і, пославшись на негайну справу, швидко вийшов з рубки.
У коридорі було тихо й порожньо. Горєлов підійшов до крайнього люка, ступив було на гвинтові сходи, але зупинився й замислився. Обличчя його виявляло надзвичайне збудження. З хвилину він постояв непорушно, опустивши очі, потім, стрепенувшись, різко повернувся, піднявся назад у коридор і швидко попрямував до своєї каюти. Тут він почав похапцем роздягатися.
– Так не можна… Треба відпочити, треба набратися сил, – бурмотів він.
Роздягнувшись, він погасив світло й ліг на койку, але довго не міг заснути. У темряві чути було його зітхання, він часто перевертався з боку на бік, поки, нарешті, затих. Сон його був важким і тривожним, але через чотири години він прокинувся досить свіжим і бадьорим. Одягшись і вмившись, він відчув себе зовсім добре. За дві години наступала його вахта: Ромейко був хворий, і Горєлов охоче звільнив його на дві доби від робіт, взявши їх на себе. Він вийшов з каюти й пройшов у їдальню. Там він випив какао, добре закусив і глянув на годинник. Було нуль годин п'ятнадцять хвилин двадцять дев'ятого липня; до зміни вахт у машинному відділі залишалося ще п'ятнадцять хвилин. Горєлов вийшов з їдальні і попрямував до центрального поста. Підійшовши до його дверей, він озирнувся: у коридорі нікого не було. Злегка натиснувши на двері, Горєлов трохи відсунув їх, заглянув у вузеньку щілину й задоволено усміхнувся: як він і розраховував, на вахті знову був лейтенант Кравцов.