Скільки часу він простояв тут, зачарований і закам'яніти, в цьому чудовому, невимовної краси саду? Хвилину чи годину? Де Арсен Давидович? Як знайти його тепер в цих хашах? Як вибратися звідси?
– Арсене Даниловичу! – тремтячим голосом послав він несміливий оклик в зелений безконечний простір навколо себе. – Арсене Давидовичу!
– Говори, Павлику! – почулася відповідь. – Говори, говори! Я слухаю! Де ти? Відстрой Скворешню. Він заважає.
– Я серед коралів. Я відстав від вас, Арсене Давидовичу… Тільки на хвилинку… Я не знаю, куди йти…
У нього скривилися губи, і він несподівано схлипнув.
– Бічо, ти тільки не лякайся! Стій спокійно, не сходь з місця. Я недалеко: ми, мабуть, тільки хвилин п'ять як розійшлися, не більше. Подивися навкруги, Павлику. Я йшов через корали прямцем. Подивися, чи не видно моїх слідів: зламаних гілок, кущів… Обдивися уважно, бічо.
– Та ні… Арсене Давидовичу, – тремтячим голосом сказав Павлик, безпомічно оглядаючись навколо. – Вони всі однакові, гілки і кущі. Вони всі ніби поламані… Ні… нічого не видно… Арсене… Арсене Давидовичу!..
Останні слова Павлик промовив майже пошепки, переривчастим голосом; становище здавалося йому безвихідним і далеко не відповідало розмірам Павликової мужності.
– Ну і це не страшно, бічо. Не бійся, голубе! Стій на місці і нікуди не йди. Я збігаю до Скворешні, допоможу йому, а потім – до тебе. Через п'ятнадцять-двадцять хвилин я повернусь.
– Гаразд, Арсене Давидовичу…
– Ти тільки стій нерухомо, і ніхто тебе не зачепить. На всякий випадок надінь рукавиці.
У Павлика стиснулося серце від цих слів.
– Добре, Арсене Давидовичу… на… надіну…
– Пам'ятай, як користуватися ними. Увімкни струм. Краще за все обіймай ворога обома руками, обома долонями, щільно… Я вже біжу до Скворешні, говорю з тобою на ходу і буду говорити, щоб тобі не було нудно самому. Якщо побачиш щось підозріле, скажи мені.
Поки зоолог продовжував розмовами розважати Павлика, хлопчик зняв згорток з пояса і пальцями, що не розгиналися від страху, ледве розгорнув його. В руках у нього опинилися дві білі гумові рукавиці не зовсім звичайні на вигляд: кожна складалася з трьох пальців – для великого, вказівного і одного спільного для решти трьох. На здутій долоні було видно випуклу металеву пластинку, а широкі довгі розтруби повинні були далеко заходити за кисті рук. Павлик натяг рукавиці на руки і пристебнув розтруби спеціальними кнопками до рукавів скафандра.
«Обнімай ворога обома долонями», повторив він про себе.
Він оглянувся навкруги. Він готовий був заплакати від страху. Які вороги? Хто вони? Це, мабуть, щось жахливе… Баракуда… Акула… Хто ще тут буває? Баракуда… Акула… Обняти акулу…
Майже не слухаючи зоолога, Павлик з завмираючим серцем слідкував за кожною тінню, що з'являлася вдалині, в зелених сутінках.
Пропливали то поодинці, то цілими зграями різнобарвні ніжно пульсуючі медузи. Мелькали риби, поблискуючи яскравими фарбами. Проносились величезними зграями маленькі крилоногі молюски з широкими плавцями і майже зовсім прозорими, тонкими і ніжними, як хрящ, черепашками. Креветки – граціозні і тонкі морські рачки – вправно полювали на них і зникали разом з ними. Вдалині промайнула голуба іскорка, стрибнула вгору, впала вниз, зустрілася з червоною, синьою, зеленою… Вже їх сотні, тисячі цих різнобарвних, як коштовне каміння, що стрибали вгору і вниз, у всі боки, іскорок. Ось уже все навколо посмуговано, списано мільйонами і мільярдами блискаючих і палаючих ниток і крапок. Ніби густий дощ із крихітних, пурпурних, сапфірових, ізумрудних, золотих іскор вихором носиться навколо. Це танець сафірин, крихітних рачків з ряду веслоногих.
Розкривши рота від захоплення, забувши про страх і самітність, Павлик дибився навколо, засліплений чудовим видовищем, машинально відповідаючи іноді на запитання зоолога.