Коли вже справа явно непевна, може навіть явно небезпечна, йди зараз же до начальника і розкажи…
Цой замовк. Павлик теж помовчав, потім тихо і невпевнено сказав:
– Цой, може, краще зовсім не вести щоденник.., тут, на підводному човні?
– Ні, чому ж? – знизав плечима Цой. – Це тобі корисно буде, але записуй тільки те, що не може зробити твій щоденник небезпечним або шкідливим для нашої країни. А втім, капітан прогляне й викреслить те, що не годиться… А такі, наприклад, речі, – посміхнувся Цой, – як наші пригоди на дні океану або, скажімо, твоя суперечка з Горєловим із-за ящичка, записуй, скільки хочеш… До речі, – продовжував він посміхаючись, – який він з себе, цей ящичок?
– Ящичок? – перепитав Павлик, відриваючись від якихось своїх думок. – Ну, який він?.. Ну, схожий, знаєш, на кубик з ребрами приблизно в десять сантиметрів, дуже важкий… Я його насилу держав у руці.
– Чому ж він такий важкий? Павлик здивовано подивився на Цоя.
– Не знаю… Федір Михайлович говорив, що звичайно в цьому ящику лежать запасні частини від його друкарської машинки.
Павлик замислився на хвилину.
– А втім, коли я його тримав у руках, він був з якимсь приладдям для біологічних екскурсій. Так мені пояснив Федір Михайлович.
Якась неясна тривога все виразніше відбивалась на обличчі Павлика.
– Яке ж це може бути приладдя для біологічних екскурсій? – питав далі Цой. – Ти теж береш участь в таких екскурсіях і повинен знати, що ми звичайно беремо з собою. Я, наприклад, не розумію, про яке приладдя Федір Михайлович тобі говорив… Ну, що ми беремо з собою в таких випадках? Пружинний сачок – він великий, його не заховаєш, та й не треба ховати, він завжди мусить бути під рукою. Ніж, долото, пінцет… Ну, що ще? Затискачі, скальпель? Ті речі тільки мені потрібні або Арсену Давидовичу… Що ж могло бути ще сховане в цьому ящичку?
Занепокоєння Павлика переростало уже в явне хвилювання,
– Я не знаю, Цой, – пробурмотів він. – Я теж не розумію… мені… мені так говорив Федір Михайлович.
– Федір Михайлович? – поволі повторив Цой. – Та-а-ак… Чому ж він на тебе раптом так сильно розсердився? Ніби до цього часу він до тебе гарно ставився. Ви навіть завжди були в дружніх стосунках. Правда?
– Так! – трохи пожвавішав Павлнк. – Він пояснював мені машини, часто жартував зі мною. Тільки один раз до цього випадку він наче розсердився на мене. Але це просто непорозуміння. І це було давно, ще в Саргассовому морі…
– Розсердився?! – перепитав Цой. – За що?
– Ну, я ж кажу тобі, Цой, що це було непорозуміння. Він помилився.
– Гаразд, хай помилився, – нетерпляче говорив Цой. – Але в чому полягало це непорозуміння? Що тоді сталося між вами? Та кажи ж, кажи!
– Ну, я не знаю, Цой… – відповів Павлик, розгубившись від цього потоку квапливих запитань. – Я не розумію, чому ти так розхвилювався? Я знайшов біля дверей його каюти клаптик якоїсь записки. Я глянув, щоб прочитати, що там написано, а він підійшов до мене, відняв папірець і так злобно подивився на мене, що навіть страшно зробилося…
– Ну! Ну! А в записці що було?
– Не пам'ятаю, Цой… Якісь окремі слова… Та це ж був уривок.
– А все-таки, – наполягав Цой, – ну хоч би окремі слова Пригадай… ну, прошу, постарайся!
Видно було, що Павлик з усіх сил напружує свою пам'ять.
– Там було… – поволі, насилу згадував він. – Там були якісь градуси… широта й довгота… І ще… Як це зветься?.. Це таке слово… – Павлик потер чоло, на хвилину закрив очі. – Починається на «Т»… ні, на «К»… важке таке слово… Мені його потім пояснив Федір Михайлович. Ми з ним потім помирилися – це, як виявилось, був зовсім не його папірчик. Він вибачився й повів мене показувати та пояснювати машини, і я його спитав, що означає це слово…
– Ну, добре. Що ж він тобі пояснив?
– Ага, згадав! – радісно вигукнув Павлик.