Перед ним раптом постала дивна, казкова картина. Віола (без шолома, в усій красі свогобуйного волосся) стояла з розкинутими руками, затуляючи щось величезне, безформне, якусьпульсуючу неосяжність, місцями — непроглядно-темну, місцями — сяючу. Згусток мороку й вогнів,спокою і шаленого руху.
Можливо, був там і об’єкт Ікс, віднині на довгі роки врятований від усілякихекспериментів, оскільки Земля не дасть спустошити під будівництво бодай клаптик планети,
ДОРОГА ДО ДЖЕРЕЛА [9]
Потім Віолі іноді снилася ця жінка. Жінка, котрої не існувало. Чомусь уявлялася вонаневисокою блондинкою з прозорими, повними відчаю волошковими очима. Блондинка в рожевомукомбінезоні, яка з криком біжить по кільцевому коридору під зловісне виття екстреногоприскорення. Відновлювач[10] подав іншу картину катастрофи таіншу зовнішність загиблих членів екіпажу, але сон періодично повторювався, і Віола протягомбагатьох років не хотіла викидати його з пам’яті.
…Полум’я охопило катер.
Віола намагалася підійти до величезного крейсера, що висів над полюсом Аркадії, алекрейсер безмовно викинув біло-фіолетовий спалах. Мирний, просторий корабель, — на такихподорожують з усією технікою Будівничі або колоністи-переселенці, оточені дітьми і стадами. Нинікрейсер був у гніві — і тому забарвлений чорним оксамитом, немов кит, що ковтає зірки.
Катер корчився, його понівечений мозок безглуздо гарячкував: гнав плями всіх кольорів пошкірі корпусу і оббивці каюти, вирощував з підлоги меблі, захлинався музикою чиінформ-зведеннями. Нарешті, вмираючи, катер відстрелив рятівну капсулу.
От уже продірявлено кошлату ковдру хмар. Під невагомою кулею проносяться льодові язикиприполяр’я, буре мілководдя осінньої тундри. Віола примусила себе не думати про ворога, проможливу загибель, про біль в обгорілому плечі. За останні роки організм Віоли був цілкомперебудований, кожна клітина вирощена заново. Свідомість могла керувати обміном речовин — требалише зосередитись… Вона так і зробила. Наказом зростила розірвані судини — дала бурхливий рістепітелію — кинула маси лейкоцитів до лівого плеча… Поки капсула ширяла над Аркадією, опікзарубцювався, а потім зник і рубець. Віола розстебнула куртку, помасувала нову шкіру.
Божевільний корабель більше не стріляв. У середніх широтах по зелених кучерявих рівнинахгалузилися спокійні річки. Біля передгір’я ліс був устелений чорними залисинами. Вона придивиласьуважніше. Річка в голубому каньйоні зашморгом стискає баню лісистих скель. Між обривом берега іпершими скелями випалена довга сива смуга. Там угадуються ряди ромбовидних тіней, квадрати стінбез покрівель. Природа ніде у Всесвіті не створює такої сумної геометрії. Немає ніякого сумніву,що перед нею — руїни селища.
Звідти теж гримнули фіолетові постріли. Мимо. Віолу, яка розумілася на мові психополя —хвиль, що випромінюються мозком, — просто захльостували чужий страх і лють.
Щонайменше тридцять прицілів сходилися до неї віялом уявних прямих. Зусиллям волі вонавтримала стрільців від нового залпу…
Це було важко — стискувати в кулаці тридцять чужих воль. Важко ще й тому, що почуттяВіоли не вірили в небезпеку. Суперечило виховання. Бастував досвід. П’ять століть ніхто на Земліне стріляв у подібного до себе.
Капсула зняла вихор пилу, сідаючи посеред центральної вулиці. Власне, вулиця була єдиною.Лінія міцних двоповерхових будинків. Колись вони стояли в глибині фруктового саду, тепер — середпустиря з обвугленими стовбурами й пеньками. Колись вікна будинків були навстіж розчинені,веранди повиті виноградом, господарі по-сусідськи перемовлялися, вечорами грала музика. Теперзападини на фасадах порожні, трауром вдягнуті цеглини руїн. Шиття зачаїлося внизу, в бліндажах іпідвалах.
Розкривши капсулу, Віола зробила кілька кроків по легесенькому попелу, по вугіллю…Озирнулась, обережно гукнула:
— Гей, є тут хто-небудь?
Їх було не менше сотні — чоловіків і жінок, і всі вони стежили зараз за нею в перископи,і ті ж тридцять стрільців цілилися в неї, і стримувати їх було вже несила. Але відкривати своїможливості не слід, і вона зобразила розгубленість. Потупцювавши, ще раз ледь чутно гукнула:“Гей”…
Нарешті зустріч! Круглоокий і гачконосий, мов яструб, буйно-бородатий чоловік немовби зпопелу виринув, грюкнувши броньованим люком, і з люттю направив на неї десантний плазмомет.Вдягнутий у брезент і високі чоботи, він так виблискував жовтими очима з-під насунутого широкогокапелюха, так стискав дідівську, бувалу в бувальцях “гармату”, мовби не беззбройна жінка стоялаперед ним, а інопланетне чудовисько.
Віола відчула ще трьох таких самих бійців з боків і за спиною, але не озирнулася.
— Добридень, — приязно сказала вона. — Я до вас із Землі. Координатор Етики ВіолаМгеладзе.
Розтруб, націлений під сонячне сплетіння, неприємно сковував думки і язик. Пам’ятьпредків. Як часто дивилися на них стволи найрізноманітніших калібрів?
— З Землі? Чим доведеш? Чому не попередила заздалегідь? Не вийшла на зв’язок? — сипавчіпкими питаннями жовтоокий.
— Перед тобою ж дама — чого ти причепився? — примирливо мовив той, що стояв позадуліворуч. Довелося вдати переляк од несподіванки. Інший колоніст був надзвичайно високий,кістлявий, мав вкрите мідним загаром веснянкувате обличчя, довге і немовби вигнуте над величезнимпідборіддям. Потертий капелюх — насунутий на перенісся. В рудих руках — розрядник, модель дляРозвідників. Двоє інших — юні, з пухом на щоках, і нічого, крім допитливості, їхні обличчя непередавали.
— Аби знаття, хто там у них… — “Яструб” явно проковтнув кілька злих слів, закопиливгуби. — Можливо, саме жіночий екіпаж. Якщо це люди, звичайно…