Стемніло. Янині товариші почали розходитися, донька з батьком пішла провести їх, а Ольга усе ще сиділа в задумі й повторювала про себе слова останньої пісні, навіть не намагаючись осягнути їхній зміст, лише прислухаючись до музики, що й досі жила в ній, хоча давно вже змовкла гітара:
* * *
Із щоденника Яни Чепіль
* * *
* * *
— Добрий день, Ольго Іларіонівно. Висока чорнява дівчина стояла на порозі.
— День добрий.
— Я — Ірина Крицька, Сашкова сестра.
— Прийміть моє співчуття, Ірино. Що привело вас сюди? Певно, хотіли взнати…
— Мені вже відомо, що сталося із Сашком. Була у лікарні, гадала, там вас застану… Микола Матвійович Дав вашу адресу. Від нього я й дізналася… про всі подробиці…
— Я не додам нічого нового, — Ольжині руки автоматично почали крутити пояс пухнастого халата.
— Можу я побачити, вашу дочку, Ольго Іларіонівно? Ольга опустила очі. Заговорила м’яко, проникливо, як із хворою дитиною, яку треба переконати в необхідності прийняти ліки:
— Іринко, — ви дозволите так звертатися до вас? — мені шкода, повірте, дуже шкода, що ви стільки часу й сил витратили на дорогу, але мушу вам відмовити.
— Чому? Якщо ваша дочка іще хворіє, я чекатиму, скільки ви вважатимете за потрібне. Повідомите мені пізніше, коли можна буде приїхати…
— Ні, Іро, ні.. Маю дещо пояснити вам… Ходімо в кімнату. Незручно якось розмовляти у передпокої.
У глибокому м’якому кріслі Ірина сиділа прямо, мов на твердій лаві, вся виструнчена, напружена…