– Тоді я зроблю те, що обіцяла, – спокійно відказала вона. – Але у тебе ще є час подумати…
«…Світлана Валентинівна деякий час працювала в моїй фірмі без оформлення відповідних документів, гроші отримувала готівкою від мене особисто. Коли я вирішив відмовитися від її послуг, вона почала шантажувати мене, оскільки була посвячена в деякі коммерційні та творчі таємниці підприємства. Я перебував на грані нервового зриву і погодився на її умову. 22 листопада близько третьої години ночі в районі центрального міського скверу я зустрів одного з працівників фірми, якою керувала моя дружина, та зробив два постріли з відстані двох-трьох кроків. А потім, як наказала Світлана, зрізав з небіжчика волосся, яке наступного дня відвіз їй…»
Протокол другий
«Я, Марина Миколаївна Прядко, знаю (закреслено)… знала Лану з березня 1999 року як нічного диспетчера фірми, у яку влаштувалася на роботу того ж місяця. Близько півроку ніколи не бачила її, оскільки спілкувалася лише по телефону, коли здавала їй нічне чергування…»
А потім… О, Марина ніколи не забуде того дня! Вона повернулася з Бельгії геть спустошена й розбита – її остання спроба вийти заміж ледве не закінчилася трагічно. Багатий та приємний у спілкуванні молодий професор університету на ім'я Ерік, із яким вона познайомилася на черговій конференції і до якого приїхала за гостьовою візою, виявився господарем підпільного будинку розпусти. Вона випадково підслухала його розмову з якимось своїм службовцем про те, що «привіз гарну слов'янку», яку через тиждень передасть для «загального користування». Того ж вечора Марина вийшла прогулятися й утекла, дякуючи Богові, що не встигла віддати Еріхові свого паспорта для продовження візи та не дозволила йому здати квиток на зворотню дорогу.
Діставшися додому й огледівши порожні стіни свого самотнього помешкання, вона вирішила, що всьому цьому пора покласти край… Випивши чергову пляшку – це був якийсь привезений нею для Дани В’ячеславівни у подарунок бельгійський лікер, Марина дістала з-під ванної маленьку пляшечку із написом «Обережно – отрута! Призначена для знищення щурів». Цю пляшку вона колись знайшла на дачі своїх знайомих і навіщось засунула собі в торбинку. Чудово, думала вона, «знищення щурів» – ось як називатиметься ця благодійна для людства акція! Вона налила у склянку рідину і вже збиралася зробити перший ковток, як задзвонив телефон…
– О! – засміялася вона п'яним сміхом. – Це, мабуть, телефонує сам Господь Бог або… навпаки. Не терпиться їм!…
Їй дуже не хотілося полишати свій задум, але цікавість узяла гору: з ким вона має поговорити востаннє на цій землі?
Телефонувала Лана. Марина не встигла сказати їй і двох слів, як з того кінця дроту почула:
– Негайно їдь до мене! Записуй адресу…
Це було сказано так, що Марина не змогла відмовитись.
А потім вона сиділа на кухні разом із дивовижною жінкою, кожне слово якої діяло, як бальзам… «Ти не повинна повторити мій шлях, – говорила їй Лана. – Це шлях для слабких. А ти – сильна. Я навчу тебе бути сильною…».
«Працівника нашої фірми Сергія Задорожного я вбила за власною ініціативою. Прошу зняти всі підозри зі Світлани Валентинівни. Вона не має(закреслено)… не мала до вбивства жодного стосунку».
ЕПІЛОГ
Вона все ж таки полетіла… Скільки разів доля на ймення Зарема розкручувала їх обох над прірвою! І от зараз Свєтка, її давня подружка, спромоглася нарешті викрутитися та вкусити цю міцно стиснуту долоню. Вона завжди була вперта і не визнавала жодного насилля над собою…
Дана ходила кімнатами, як привид. Єдине, що тішило, – присутність у її спорожнілій квартирі Ореста. Дана заглянула у спальню і посміхнулася: він спав, як дитина.