Жах і відчай – ось що він зараз відчув! Жах і відчай, як тоді…
Він закрив обличчя руками і на рівні підсвідомости, що в одну мить відкинула його на двадцять років назад, відчув стукіт коліс, скрегіт, регіт, запах цигаркового диму, і перед очима спливли обірвані рядки, які він читав, лежачи на верхній вагонній полиці: «Привіт тобі, мій золотоголовий янголе!…»
Свєтка! Світлана. Лана?…
«Пройде час… О, я знаю, я впевнена, минеться багато часу, і ти – старий і занудливий – з усього мотлоху своїх жалюгідних сорокарічних спогадів як найбільший, найдорожчий, найяскравіший скарб витягнеш саме цей: нічний холодний під'їзд і змерзлу дівчинку, що каже: «Я тебе люблю!»… Я прийду до тебе з небуття і змушу захлинутися цими спогадами – єдиними, справжніми, живими…».
Він нарешті змусив себе роздивитись її обличчя. Як він раніше не впізнав ці мигдалеві очі, це волосся – чорне і густе, як воронове крило, цю ледь помітну родимку на блідій щоці! Ні, це неможливо…
Вона сиділа геть спокійна, навіть посміхалася – чи то так йому здалося, адже зараз вона відкинула пасмо з другої половини обличчя, на якій назавжди застигла судомна усмішка.
– Нарешті ти упізнав мене… Я й сама не одразу зрозуміла, що це – ти. Ніколи не сподівалася, що ми зустрінемось. Очевидно, так схотів Він, – і Лана підняла палець угору.
Роман машинально подивився на стелю. І почув її сміх.
– Я нічого не розумію… Ти ж… Хто ти? Навіщо? Звідки ЦЕ у тебе? – він із жахом указав на клубок волосся.
– Ти, як завжди, хочеш точності… Пам'ятаєш, як ти сказав: «Я хочу точності в наших стосунках»? Твоя «точність» полягала в тому, що ти пропонував зустрітися років через десять, коли ти нарешті «нагуляєшся», а я не могла прожити без тебе жодного дня. Я б і справді не прожила, але лікарі вирішили інакше…
Роман звівся, підійшов до вікна і, не питаючи дозволу, як це робив раніше, нервово закурив, струшуючи попіл у горщик із азалією. Голова знову почала розколюватися від болю, одночасно занили ясна.
– У тебе є щось від голови? – запитав він.
– Є. Ходи-но до мене…
Він обернувся. Він не міг зробити цих кількох кроків: між ними стояли не тільки роки. Але її фігурка, закутана «перською» ковдрою, запах її парфумів і безпомічно підібгані ноги розчулили його.
– Боїшся?
Роман підійшов і обережно сів поруч.
– «Від голови» у мене тільки це… – і вона поклала руки йому на скроні. Біль утамувався за мить.
– Ти – екстрасенс? – запитав він.
– О, в таких нещасних, як я, іноді прокидаються дивовижні здібності, ти цього не знав?… Я багато чого навчилася. І, знаєш, я майже вдячна тобі за все, що ти зі мною зробив. Я стала дуже сильною. І те, що ти прийшов до мене, – ще одне потвердження… Тепер ти розумієш, що ми із тобою пов'язані назавжди?
– Звідки у тебе це волосся? Скажи мені лиш одне – ти ж не винна у всіх цих вбивствах?
– Я – ні! Але я знаю, хто винен…
– Хто?
– Ти!
Роман зрозумів, що вона божевільна.
– Не дивись так на мене, – сказала Лана. – Я цілком нормальна. Ти хочешь пояснень? Ти досі нічого не зрозумів? Що ж, усе простіше, ніж ти гадаєш. Але що ти можешь зрозуміти?… Що ти можеш знати про щохвилинний біль і тридцять шість (тільки уяви – тридцять шість!) операцій. Що ти можеш знати про відчай від того, що лишилася жити після дванадцяти порізів та пречудового польоту з сьомого поверху? Як можна пояснити ненависть до таких, як ти, – ніжних білявих янголів, що мимохідь псують життя всім, хто зустрічається на їхньому шляху? А я могла б так любити тебе… От, скажи мені відверто, чи зробив ти щасливою хоч одну жінку в своєму житті? А хто зробив щасливим тебе? Ні, можеш не відповідати – якщо ти прийшов сюди, значить, тобі нема куди йти…
Вона перевела подих і мовчки вказала йому на пляшку наливки, що стояла на столі.