Тепер тільки Артем помітив, що він тримає в руках кришку від скриньки й мимоволі механічно водить пальцем по заглибинах, вирізаних на ній візерунків. Він знов посміхнувся: зовсім, як гра в той лабіринт! Адже він підсвідомо шукає пальцем виходу з тих візерунків, не перетинаючи лінії. Ану, якщо з самого початку?
Це, нібито вхід. Так. Куди далі? Власне, вибирати нема чого, бо шлях лише один, решта відгалужень зникає зразу після того, як вони відходять від головного шляху. Цікавий візерунок, наче його автор навмисне не дозволяє ухилятися в бік від головної лінії. Що? Що?..
Гаряча хвиля вдарила Артемові в голову. Він нахмурив брови, намагаючись опанувати себе. Ні, не може бути! Проте так… зачекайте, зачекайте: як далі?.. А ще далі?.. Він відчув, як здригають його ноги. Невже?..
Більше Артем не міг витримати. Йому хотілося співати, когось цілувати, з кимсь битися. Перемога! Наша взяла!
— Товариші! Товариші!
Всі озирнулися, напівзлякано подивившись на Артема. А він стояв по середині кімнати, тримаючи кришку від скриньки в руках і вигукуючи:
— План! Єсть план! Знайдений план! Ось він, план!
— Де, який план? — схвильовано підійшов до нього Дмитро Борисович.
Замість відповіді Артем мовчки подав археологові кришку від скриньки, вказуючи на візерунки, вирізані на ній.
— Що? Оцей малюнок?..
— Він! Саме він! Цей малюнок і є план Проніса!
Три голови схилилися над кришкою. Три пари очей вивчали складений малюнок, схвильовано обмінюючись уривчастими фразами.
А сам Артем уже неспроможний був вгамувати свою радість! Він кинувся до Діани, схопив голову собаки, крутнув її, підштовхнув в бік і, нарешті, перекинув на спину. Діана й не думала опиратися: вона встигла звикнути до подібних вихваток Артема.
Артем крутив собаку, ляскав її долонею по спині й боках. У кімнаті лунав його радісний голос:
— Єсть, єсть план! Єсть план!
Просто над ними на скелі був викарбуваний кінь. Невеличкий малюнок був зроблений майстерно. Кінь стояв, витягнувши вперед голову й прищуливши вуха.
— Маєте, товариші! — переможно промовив Дмитро Борисович. — Перший кінь з тих, що про них говорилося в тексті Проніса. І таких коней ми мусимо знайти ще два. Далі, далі!
…Другого коня побачили на наступному повороті. Артем відзначив: вірний шлях за планом повертав праворуч. І тому він зробив висновок:
— Кінь означає, що наступний поворот мусить бути зроблений праворуч. А голова, навпаки, ліворуч. От, побачите!
І хоч Ліда не дуже довіряла Артемові, проте незабаром переконалася, що висновки його були правильні, бо, надибавши третю голову, їм довелося повернути ліворуч. Артем аж сяяв від задоволення. Він наочно доводив, що може бути не лише виконавцем, а й активним учасником подорожі. Недаремно йому довірили план, недаремно саме йому доручили давати всі довідки за планом!
Найменш задоволеним був поки що Дмитро Борисович. Вони пройшли вже кілька сот метрів — і він не зустрів нічого, що мало б відношення до археології. Крім цих малюнків, звісно. Але малюнки, хоч і дуже цінні, були вже чимсь відомим, майже звичайним.
— Уявіть собі: тут, за всіма даними, з стародавніх часів не бувало жодної людини! Мусило ж щось зберегтись. І от тобі, нічого!..
Іванові Семеновичу не подобалося, що він не бачив ніяких виходів жил у стінах ходу. Проте він вирішив не позбавляти принаймні молодь бадьорого настрою. «Побачимо, що буде далі, — сказав сам собі начальник експедиції. — Поки що ми весь час опускаємось під землею. Вже тепер, мабуть, опустилися метрів на півтораста…»
Малюнки третього коня і четвертої голови були знайдені майже один за одним. Кінь знов указав, що треба повертати праворуч, а голова скіфа — на поворот ліворуч. Тепер хід спустився ще нижче. Експедиція була на глибині метрів двісті.
— А куди ж текла та вода, що її шляхом ми оце йдемо? — спитала несподівано Ліда. — Якщо вниз, то, можливо, ми опинимось, нарешті, на березі підземного озера. Правда, Іване Семеновичу?
Геолог відповів не зразу. Він уважно оглянув стіни, стелю, ґрунт. Артем з цікавістю ждав відповіді. Підземне озеро… непогано було б!
— Не думаю, Лідо, — відповів, нарешті, начальник. — Ніяких ознак на стінах я не бачу. Проте, звідки, на вашу думку, текла та вода, коли припустити, що вона йшла вниз? Вхід до печери розташований на схилі, до нижньої частини бугра ще далеко…
— Так що ж, виходить тоді, що вона текла вгору?
— Цілком можливо. Уявімо собі підземне озеро, підземний резервуар. Він стиснений породами. Вода шукає виходу. Знаходить його по щілинах, поступово розмиває їх. І мчить угору. Як нафта, скажімо, або водяний гейзер. Заперечень нема?
Ні Артем, ні Ліда не встигли відповісти. Дмитро Борисович здивовано щось вигукнув. Що саме, вони не чули. Бо одностайний вигук здивування вихопився у всіх.