Академік Риндін зачекав, поки спиниться викликаний його жартом сміх, і закінчив:
— Всі ми, пасажири нашого ракетного корабля, знаємо, любимо й поважаємо один одного. Наша велика ракета вмістить у собі все, потрібне нам під час подорожі. За сто сорок шість днів ми будемо вже на Венері, на цій молодій і невідомій ще нам планеті. Ми вивчимо її, ми дістанемо там потрібні нам дорогоцінні елементи і привеземо їх для нашої радянської Батьківщини. Я не хочу затримувати вашу увагу переліком наших спеціальних наукових завдань, як-от вивчення умов міжпланетної подорожі, впливу космічного проміння, вивчення фауни і флори Венери. Але я хочу підкреслити: ми щасливі довір’ям до нас Батьківщини і певні, що виконаємо всі наші завдання. До побачення, мої друзі і товариші, до побачення! Завтра старт нашої ракети. Завтра ми вилітаємо у всесвіт. До побачення, друзі й товариші!
І знов оплески розляглися по цілому Радянському Союзу. Академік Риндін сходив з трибуни, його гігантський силует сходив з ним разом, повільно розпливаючись у повітрі. Велетенська зала гула.
І так само гули всі радіоаудиторії світу, де щойно лунав голос академіка Риндіна, де його промову перекладали на чужоземні мови. Вже згасли екрани телевізорів, уже замовкли приймачі, а люди сиділи й сиділи, дивлячись на екрани, і немов чекали ще чогось.
Двадцять три години відокремлювали людство від великої, неймовірної події — виряджання радянської космічної ракети з трьома пасажирами на планету Венеру, на боротьбу з невідомими небезпеками, на здобування загадкових дорогоцінних елементів — ультразолота та інфрарадію.
Двадцять три години!
Академік Риндін спокійно-зосередженим поглядом оглянув Ще раз таку знайому йому навігаторську рубку. Просто перед ним крізь двоє широких округлих вікон з товстелезного скла, яке не поступалося міцністю перед сталлю, — праворуч і ліворуч було видно чисте блакитне небо. Риндін підійшов до вікон, подивився на безкраю поверхню озера, що зливалася з далеким обрієм.
— Так, — мимоволі проговорив він, відходячи од вікна.
Широке, зручне пневматичне крісло прийняло його тіло в свої обійми. У цьому кріслі не було жодного виступу, жодної твердої частини. Опуклі, надуті повітрям м’які подушки оточували вченого з усіх боків. Створювалось враження, що Микола Петрович просто висить у повітрі, ні на що не спираючись. Це теж було передбачено академіком: хоч під час польоту у міжпланетному просторі непотрібні будуть не тільки подушки, а й взагалі речі для сидіння, — проте відчуватимуться поштовхи від прискорення руху, аж доки цей рух стане рівним. Сокіл і Гуро лежали, прив’язані пасами, у м’яких пневматичних гамаках, що приймали на себе всі поштовхи. Крісло мусило замінити Миколі Петровичу гамак і дати можливість вільно керувати апаратами.