Риндін боявся навіть запитувати. Він мовчки дивився на передавач. Щось підступало йому до горла, щось заважало дихати…
Гуро поволі зняв шолом. Обернувся до Миколи Петровича. Знов відвернувся, витяг з кишені люльку. І, вже набиваючи її тютюном, сказав крізь зуби:
— Це все, що нам пощастило знайти. Прилад лежав на краю глибокої печери, провалля. Там закінчувались сліди потвори. Ремені на передавачі були розстебнуті!
Тільки тепер Василь відчув, що він злякався. Адже без цього передавача він не зможе подати звістку про себе. І друга думка: чому він не використав цю можливість, коли був ще на дні ями, куди він упав? Хіба треба було йти цим тунелем? Адже він міг розповісти товаришам по радіо про те, що опинився в ямі, і вони врятували б його. Що передавач зірвався у нього під час останнього падіння, Василь був певний. Значить, він лежить там, на гіллі, яке застилало дно ями…
А може він загубив передавач десь уже в тунелі? Ні, такого не могло трапитись, він би помітив, відчув би падіння апарата. Може, повернутись назад, пошукати передавач на дні тієї ями?..
Рижко спинився, обмірковуючи становище. Так, краще було б пошукати. Зворотний шлях він пам’ятав. Тунель лише один раз подвоївся, лише один раз. Повернутися?
Глибока тиша, що оточувала досі юнака, порушилась. Далеко ззаду почулося важке, уривчасте сопіння. Василь здригнувся: це дуже нагадувало звуки, які робила страшна потвора, що ледве не наскочила на нього там, на поверхні. Швидше вперед! Куди б не привів його цей тунель, тільки б не зустрітись із страховищем!
Рижко кинувся бігти. Ноги його чіплялися за каміння, він спотикався, мало не падав. Але біг далі й далі, спиняючись лише, щоб прислухатися, чи посувається за ним та страшна мара.
І щоразу він чув те саме сопіння. Страховище, очевидно, не відставало від нього. Чи чуло воно його? Чи переслідувало воно незваного гостя у своїй норі, чи просто посувалося до якихось своїх підземних склепів? Василь не знав цього. Але йому лишалося тільки тікати — швидше, швидше!
Здавалося, що потвора наздоганяє Василя. Щоразу, як він спинявся прислухатись, сопіння немов наближалося. І щоразу з новою силою Василь кидався вперед, забуваючи про втому. Гвинтівка обважніла в його руці. Але розлучитись з єдиною своєю зброєю Рижко, звісно, не міг. І, стискаючи її в руці, він мчав далі й далі.