Велетенські очі — зеленуваті, блискучі очі невідомої потвори тупо дивилися у вікно. Не видно було ні носа, нічого, крім тих очей та зморшкуватого великого рота, вкритого твердими наростами. Блакитнувате сяйво розливалося саме від рота. Широко розходилися й загрозливо змикалися криві зубчасті щелепи, схожі на дві гострі шаблі.
Це тривало одну лише мить. Потім за вікном знову стало порожньо. Страшна потвора зникла в глибокій фіолетовій пітьмі, що загадково ховала в собі таємниці цього невідомого світу.
— Огидна тварина… — відповів Микола Петрович. — Але існування такої тварини зовсім не спростовує тверджень Вадима. Цілком можливо, що павуки існували і серед земних юрських тварин.
— А отаке страховище, що заглядало сьогодні вночі до нашого вікна?
Микола Петрович не відповів. Справді, нічна потвора нічим не нагадувала жодної тварини юрського періоду. Це змушений був визнати й Сокіл…
— А це що? — вигукнув Гуро, відступаючи на крок назад.
З-за великої скелі назустріч їм вилетіла ціла хмара комах. Комахи з дзижчанням обліпили шоломи й скафандри. Гуро бачив, як вони звивалися, як вигинали свої довгі тіла, намагаючись ужалити товсте скло шолома, бачив, як вигиналися їхні гострі жала, сковзаючись по склу, як витікали з жала малесенькі краплинки прозорої жовтуватої рідини. На щастя, навіть найміцніші жала комах не спроможні були проштрикнути скафандри з гуми, вкритої зверху ще тонкою металевою сіткою щільного плетіння.
Відбиваючись рукою і гвинтівкою, Гуро відступив з тіні від скелі на світло. І зразу ж комахи зникли. Зацікавлений Гуро підійшов знов до скелі, у глибоку її тінь. І комахи знов обліпили його.
— Миколо Петровичу, — гукнув мисливець Риндіну, який все ще відбивався від комах, не зрушивши з місця, — ідіть сюди! Вони дуже не люблять світла. Вони нападають лише в тіні!
Він продемонстрував Миколі Петровичу ще раз, як комахи обліплюють його в тіні і як негайно зникають з освітленого місця.
— Добре, — відповів Риндін. — Але як же нам все-таки пройти далі? Тут, у проході між скелями, ці комахи. Там, між деревами, павук.
— Дуже просто, Миколо Петровичу, — відповів Гуро. — Можна було б іти, не звертаючи уваги на комах, бо їм однаково не пощастило б проштрикнути ні скафандри, ні шоломи. Але, з вашого дозволу, я прочищу шлях крізь павутиння. Я здавна не люблю павуків…
І він націлився гвинтівкою на ситого павука.
— Одну мить, Борисе, — спинив його Риндін. — Це дуже рідкісний екземпляр.
Він вийняв свій малесенький фотоапарат і сфотографував павука, що все так само перебирав лапами.
— Тепер можете.
Сухий звук пострілу пролунав у повітрі. Павук підстрибнув і впав. Власне, впав уже не павук, а роздерті шматки його тіла. Гуро не врахував, що його гвинтівка заряджена розривними кулями. Струс повітря розірвав павутиння, що, відкривши шлях, звисало клоччям з обох стовбурів.
Тепер мандрівникам ніщо не заважало. Вони пройшли поміж стовбурами й опинилися біля підніжжя тієї самої скелі, що сподобалась Миколі Петровичу. Ще кілька хвилин — і обидва стояли на її вершині. Звідси відкривався ширший краєвид, ніж знизу.
Ракета лежала у вузькому міжгір’ї між скелями. Міжгір’я це завглибшки метрів з п’ятдесят-шістдесят, нагадувало висохле старе річище. Але, якщо тут і протікала колись річка, то, мабуть дуже давно, бо зараз уже міжгір’я було вкрите деревами, що росли всюди між скелями. Це були дивні дерева, подібні водночас і до пальм, і до велетенських папоротей. Частина з них високо підносила своє зелене верховіття, інші дерева, навпаки, були розлогими, мов плазували по ґрунту, обвиваючи скелі.
Микола Петрович похитав головою: