Стрілець аж розсміявся, сам із себе дивуючись. «Я останній, хто пам'ятає той зелений світ теплих відтінків». Та, попри всю ностальгію, жалю до себе він не почував. Світ безжально зрушив із місця, але ноги ще віддано служили стрільцеві, і чоловіку чорному був ближче. На цій думці його зморив сон.
V
Коли він прокинувся, на землю вже спустилися сутінки. Хлопець десь зник.
Стрілець підвівся, почувши, як потріскують суглоби, і попрямував до дверей стайні. У темряві на ґанку заїжджого двору танцював вогник. Він пішов на світло, а слідом за ним рушила його тінь, стелячись по землі довгим чорним шлейфом у червонувато-вохристому світлі присмерку.
Джейк сидів біля гасової лампи.
— У лампі був гас, та я побоявся запалювати її в домі. Все таке сухе… — сказав він.
— Правильно ти вчинив. — Стрілець сів, не звертаючи уваги на товстий шар пилу, що накопичувався протягом багатьох років і здійнявся в повітря під вагою його заду. Він подумав: «Взагалі дивно, що ґанок не розсипався під нами двома на порох. Це якесь чаклунство». Світло лампи відкидало на обличчя хлопчика тіні, та їхні відтінки були м'якими. Стрілець дістав кисет і скрутив цигарку.
— Мусимо побалакати, — сказав він.
Ледь посміхнувшись від цього слова, Джейк кивнув.
— Гадаю, ти знаєш, що я полюю на чоловіка, якого ти бачив.
— Ви збираєтесь його вбити?
— Не знаю. Треба, щоб він дещо мені розповів. Можливо, доведеться примусити його відвести мене до одного місця.
— Куди саме?
— Туди, де Вежа, — відповів стрілець. Потримавши цигарку над склом лампи, він припалив. Нічний вітерець одразу ж підхопив дим і поніс його десь далеко. Джейк провів його поглядом. На обличчі малого не було ані здивування, ані тим паче захвату.