— Омиємо брату нашому, святому мандрівнику, вбогому божому посланнику, ноги і смирімо перед ним гордість нашу.
Мені на плечі лягли владні долоні й припечатали моє тіло до лави. Сіроносий схилився переді мною й поклав мої ступні у мису. Обережно мив їх, начебто трохи й бридячись, а за хвилю звівся і струснув із рук бризки. Натомість підійшов інший із застільників і так само покірливо зігнувся переді мною, залоскотавши в п'яти. Я ледве стримався, щоб не зареготати, але всі були надумір урочисті й надихнуті. Вже третій, а тоді й четвертий мили мені ноги, і я благословив їх, міркуючи, що коли їм складає задоволення мити мені ноги, чи треба мені опиратися: робити таку послугу я аж ніяк їх не просив.
Шинкарка змінювала воду аж тричі, і тричі ставала та чорна: ніколи ані до того, ані після не вимивав я так ретельно ніг. Благословляв кожного, хто трудився й упосліджувався біля мене, і всі смиренно цілувала мене в руку. Шинкарка пронесла повз мене таріль із печенею, і запах її був настільки гострий, що тіло мені мимоволі затремтіло, а в животі жорстоко завуркотіло. Я аж потягся за тим тарелем, натомість обпікся об пильний погляд, яким дивився на мене сіроносий.
— А тепер, — сказав він, — запросимо нашого дорогого гостя і добродійника до скромної учти.
Двоє з його людей підхопили мене під руки й бережно повели до столу, ніби боялися, що я не дійду до нього сам, а по дорозі розсиплю свої маслаки. Урочисто всадили на лаву, я голосно втягнув у себе повітря — печеня пахла запаморочливо — і знову зіштовхнувся з урочистим поглядом сіроносого.
— Мене звуть Іван Кураківський, — поважно сказав він.
— А я той, котрий чернець Григорій, — назвався і я, відчуваючи, що аж дубну від отих дивовижних запахів, котрі так щедро розточував таріль із печенею.
— Зараз ми вкусимо святого хліба, — сказав сіроносий, і очі його з обличчя пропали, засвітилися тільки самі більма. Всі почали так само щиро молитися, а з ними і я, бо не мав нічого проти доброї молитви, яка очищає й обнадіює людину, аби тільки не задовга була.
— Чи простили ви, панотче, мимовільний гріх мій? — смиренно спитала шинкарка.
— З приємністю, дочко, бо ти впала мені в очко, — відказав я. — А ще більше тебе вподобатиму, коли щось смачненьке жуватиму…
На це моє досить звичайне слово всі обличчя за столом повернулися і стали ніби олив'яні тарелі: холодні та безживні. Просто мене сидів сіроносий, зорячи на мене примруженим і, мені здавалося, підозріливим поглядом, а на вустах у нього зацвіла пісна усмішка. Я трохи острашився й кинув оком, простуючи дорогу до втечки. Звісно, мірив я оком до того малого вікна, в якому бачив був шинкарку, — щоб дістатися туди, треба було б мені перестрибнути через стіл.
— Я гадаю, — сказав урочисто сіроносий, — що перш, ніж оддатися богомерзькому ділу й насищати мерзенну плоть свою, ми мали б очиститися духовною бесідою…
— Але то буде жахне, бо тут, пане, так пахне! — вигукнув я, кивнувши на таріль з печенею. — Тож давайте, коли ласка, хай єднається хліб і казка, будемо собі їсти і благословенну розмову вести. І Христос хлібом насущним не гребував, і од нас так чинити розумно требував…
Навколо зависла тиша, Я міг і не дивитися на своїх співтрапезників, бо й так знав: не обличчя на мене дивляться, а олив'яні тарелі. Очі з обличчя сіроносого знову пропали, я побачив більма: вуста, червоні й соковиті, як у жінки, заворушилися молячись.
Тоді я обдивився кімнату пильніше, вона була така простора, що погляд губивсь у ній, а стіни в глибині ніби розтавали. Сонячна стяга од вікна освітлювала малий її простір — саме той, де стояла миса з водою, в якій мили мені ноги.