Є. Маланюк говорить про поступове переростання Гоголя в Гоголя, про відмирання його національної української душі та заміну її новою душею російською, що супроводиться «моральною смертю», «розривом з органічною цілістю», а це означало «механічно розплистися в аморфній неокресленості «Росії».
Однак, думається, ані повного відмирання, ані осягнення нової національної
душі в Гоголеві не відбулося. Він залишився українцем в Росії, колоніальною людиною в Імперії. І, можливо, найвиразніше втілив характер не «імперської», а саме «колоніальної» людини. Ім'я такої людини «хохлик». Що, до речі, тотожне грайливому «чортику», але не дияволу, з яким асоціюється Імперія.
Як прозірливо зауважує Є. Маланюк, Гоголь як аналітик «якось аж автоматично, відбив історичний процес розкладу своєї суспільної верстви українського «дворянства», бувшої провідної верстви народу» () Наслідком затрати духу і омертвіння душі людина Гоголя стає калікою, потворою, карикатурою людини, і в ту порожню оболонку бувшої Людини входить «чорт» того чи іншого пороку, «нечиста сила», яку так гостро відчував Гоголь і з якою, як міг, ціле життя боровся, так само хрестом і молитвою, як і своєю завжди до Бога направленою творчістю».
Отож, вже у «Вечорах» геніальність і природжена моральність та богобоязливість Гоголя спонукають його «викуповувати» свою Малоросію, яку він по-справжньому любив, разом з її поетичністю й історією. Вже друга частина його «Вечорів» пронизана зловісним наростанням почуття гріха, а в «Ночі проти Різдва» Гоголь своєрідно закодовує (як це неодноразово він робить у своїх передмовах) мотив очищення, звільнення від бісівщини. Пресвятий архієрей, милуючись Вакулиною хатою і жінкою з немовлям, ніби освячує присутність божественного в цьому пройнятому бісівством світі. Адже Оксана повторює в житті, своєрідно матеріалізує той образ Пресвятої Богородиці, Матері Божої, який Вакула бачив у царських хоромах. Вона також компенсує, очищає «відьомську» природу матері Вакули Солохи.
Ще один спосіб освячення божественного у храмі життя майже натуралістичний портрет чорта, змальований Вакулою «для остраху» побожних людей. Таким чином Гоголь здійснює ряд дуалістичних перетворень, на яких він вибудовує систему образів і колізій у повістях, вміщених у «Вечорах». Саме «до Бога направлена» духовність спокутує гріховність контракту з диявольською силою (Імперією), що виявлялася в надмірі демонізму й бісівщини у гоголівських «Вечорах».
І не лише текстуально, а й життєво Гоголь повертається знову до України після виходу «Вечорів». Так, на початку 30-х років письменник переживав період захоплення історією. Зокрема, особливу цікавість виявляє він до історії України. Чуття історії складалося у Гоголя не так у тиші бібліотек, як унаслідок романтично-естетичного переживання минулого, зокрема у випадку з історією України йому особливо допомагають народні пісні, про які Гоголь друкує проникливу статтю. Все це складається в особливий українофільський настрій і ностальгійно-афективне переживання туги-втечі Гоголя на Гетьманщину (себто в Україну). Саме такими настроями перейняті листи Гоголя до Максимовича, майбутнього ректора Київського університету, а 1833 року викладача Московського університету.
Ця втеча (яка, однак, не здійснилася, на відміну від багатьох інших у Німеччину, в Італію) мала свою передісторію. Ще з часів навчання в Ніжинській гімназії князя Безбородька, яка була твердинею виховання й формування вірнопідданого малоросійського дворянства, Гоголь, як і багато інших молодих людей, виховувався на ідеалах служіння «державності», леліючи легенду про Петербург («уві сні й наяву мені мариться Петербург, а з ним разом і служба государству»,писав він тоді в листах). Однак після зустрічі з Петербургом, який Гоголь називає підкреслено «нашПетербург», він культивує нову утопію прекрасної, «бідної моєїУкраїни». Петербург «купа накиданих один на одного будинків, гамірних вулиць, кипучої меркантильності», «цієї жахливої купи мод, парадів, чиновників, диких північних ночей, блиску й ницої безбарвності». Київ натомість «прекрасний, древній, обітований», «увінчаний врожайними садами, підперезаний моїм південним, прекрасним, чудовим небом, чарівними ночами, де гора обсипана кущами, зі своїми немовби гармонійними кручами, і мійчистий і швидкий мійДніпро, що її омиває». Так, на віддалі, у зіставленні з інакшим, формується подвійний зір Гоголя («припорція», як сказав би Вакула «вченою» мовою): тут(на чужині) і там(де «моє»).
Романтична ідеалізація України немовби компенсувала прагматичний підтекст виходу «Вечорів». Як зізнавався сам Гоголь, він як людина був весь зітканий із суперечностей. «Ніхто тоді не був схожий більше за нього на італійських художників XVI ст., які були водночас геніальними людьми, благородними, люблячими натурами і глибоко практичними умами», зауважував П. Аннєнков.
Однак окрім викладених вище колізій, пов'язаних із сюжетом колоніального контракту, можемо говорити і про
глибокий ритуальний підтекст появи «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Видання «Вечорів» мало ініціаційний характер для самого Миколи Гоголя. В такий спосіб він діставав ім'я, піднімався з того мертвого «безмов'я» і невідомості, які для нього ще з ніжинських часів були особливо нестерпними. Мотиви ініціації вже на рівні тематичному озвучуються, прояснюються у збірці «Миргород» (1835), що є, як зазначає сам Гоголь, продовженням «Вечорів». Диявольський контракт, векторно спрямований з Петербурга в Україну, в іншому, зворотному напрямі, з погляду трансформованої, цивілізованої українськості постає в Гоголя Культурною ініціацією.