Загалом Гоголь часто прирівнював себе до нуля «насправді ж єсьм нуль». А один із ранніх своїх творів він підписав чотирма нулями, як пояснював, за числом нулів у своєму імені (Микола Гоголь-Яновський). Так, з одного боку, визнавав, що і є, і нема, а з іншого боку, упертим повторенням «зеро» стверджував свою буттєвість. Так і питання свої ставив, і твори свої писав, а потім спалював, по-бісівськи спокушуючи минущість дарованого Богом людського життя.
Весь художній світ Гоголя, зокрема раннього, ніби стоїть на межі буття і небуття. Таке світовідчуття зародилося ще в дитинстві. Як зауважує один із дослідників Гоголя К. Мочульський, в душі Гоголя первісними були переживання космічного жаху і стихійного страху смерті. На цій язичницькій основі християнство сприймається ним, як релігія гріха й покарання, містерія предвічного людського гріха, проста людська цікавість до того, що заборонене й страшне. На це первісне враження накладалися містичні страхи, боязнь Страшного Суду, меланхолія як настрій упокорення.
Уже звично стало говорити, що особливо глибоке враження пов'язане в дитинстві Гоголя з розповіддю матері про Страшний Суд, про ті кари, які терпить людина в пеклі. Якийсь первісний, ще дохристиянський, глибинний жах перед життям, що є лише покривалом смерті, лишився в нього назавжди. Гоголь, як і барокова людина, весь пронизаний світосприйняттям, у якому трагічно-містичне переживання минущості цього світу поєднується з любов'ю до матеріальної плоті буття.
Відтак центром такого необарокового світу Гоголя стає дуалізм божественного і диявольського. Біс, чорт чи не головний персонаж «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Цей образ Гоголь брав із народних повір'їв і пов'язував з усім тим франтувато-«чужим», що входило в життя разом із російською бюрократично-імперською системою, наприклад, у личині ревізора, земського засідателя, паничика в «гороховому кафтані», що говорить «так химерно й хитро, як у друкованих книжках».
Ба, навіть більше: Гоголь у своїх «Вечорах» викликав український дух, немов біса з того світу, думаючи погратись із самою народністю на світському великодержавному Карнавалі. Однак за літературною грою проступила таїна священного промислу (а ним безперечно
була й сокровенність національного). І Гоголь застиг на межі свого й чужого, божественного і диявольського, немов перед Вієм, маскуючись і втікаючи, то видаючи себе за українського хуторянина, народного оповідника пасічника Рудого Панька, то прагнучи бути «національним російським письменником». Маскування, блазнювання, роздвоєння засіб перевертання панівного, владного, ієрархічно вищого, спосіб зруйнувати офіційну картину епохи та її подій, як переконує нас Міхаїл Бахтін. Отож це модель поведінки «низової», колоніальної людини стосовно центру, імперії. І в цьому, очевидно, природа гоголівського сміху як українського національно-культурного феномена. Однак інший, відзначений нами бік гоголівської міфології, а саме колоніальний контракт, у якому вона прочитується, змушує розглядати твори Гоголя під особливим кутом зору, через сліди «вищої» офіційної культури, що присутня в його текстах, навіть несвідомо. «Вища» офіційна, чи імперська ідеологія поглиблює різницю між провінцією і центром, перетворює Україну, чи Малоросію, як її тоді часто називали, на літературний топос, себто місце, яке не обов'язково має свою автономну цінність та характерність, а має певну специфічну забарвленість лише з погляду цілого, скажімо, як демонстрація «краси українського степу», добродушної вдачі, чи «неправильної» мови «хохла» тощо.
Загроза перетворення «Вечорів» у такий собі кітч особливо велика (значною мірою саме так гоголівський «Сорочинський ярмарок» і сприймається в масі). І лише той «вдумливий читач», до якого апелює Гоголь, бачить глибоку неоднозначність зображуваного ним світу, прочитує те наростання демонічного начала, яке робить «Вечори» не лише смішними, але й зловісними.
Демонізм перетворює ці твори на лабіринти й провалля, де зіштовхуються безкінечні знаки диявола і Бога, де розгортаються опозиції «дві душі», українська та імперська, жіноча й чоловіча природа, краса і смерть, творчість і безум, віра і зрада.
Україна, як вона постає зі сторінок «Вечорів», зовсім не реально-історична, та й годі шукати в творах Гоголя реалізму. Якщо вже реалізм, то гротескний, скроєний із фантастики, бароковий, заснований на поєднанні непоєднуваного. Отож, і Україна його «Вечорів на хуторі біля Диканьки» гротесковий край, де зібрані майже опереточні любовні пари, персонажі народного анекдоту, вертепу, нечиста сила, романтично-містичні й фантастичні образи-символи, включно з відсутнім в українському фольклорі королем гномів Вієм.
Близькість і взаємну проникність бісівського й людського, що властиві українському фольклорові, Гоголь трактує як ствердження постійної і довічної боротьби двох сил Бога і диявола. Якщо уявити собі сценічно цю боротьбу, напрошується аналогія з містерією середньовічним театральним дійством, де за душу людини борються персоніфіковані маски-алегорії злих і добрих духів. Ранні повісті-казки з «Вечорів на хуторі біля Диканьки» нагадують також старовинний український вертеп популярний народний ляльковий театр, де на верхньому ярусі розігрувалися містерія про народження Христа, сцени із Святого Письма, а на нижньому сценки з життя за участю Хороброго Запорожця, Хитрого Жида, Ляха-хвалька, Смішного Чорта, Велемовного Дяка. Так само за реальними картинками з народного життя у «Вечорах» проступало заднє тло священної боротьби Добра і Зла.