Джентльмен-розбійник, тримаючи пістолет в одній руці, а другою злегка обхопивши Зулейху за талію, поцілував кінчики її пальців і долоню й потягнув жінку просто до автомобіля.
Що в цьому поганого? Невже не можна взяти участь у цій надзвичайно мальовничій і дотепній кіносценці? Та й що особливого в бажанні молодої жінки покататися з молодим другом, з яким вона ходила на танці, хлюпалася біля берега на пляжі, обмінювалася жартами, а він учив її плавати, обхопивши руками, ніби статую? І хто, скажіть, у наш час схоче видатися аж таким старомодним, щоб розпускати через це плітки?
Молодий чоловік зачинив Зулейху в машині, потім обійшов її і, вскочивши в авто, сів за кермо. Вони поїхали до Бостанджі.
Згодом він сказав:
Зулейхо! Вони, мабуть, усе ще сміються, гадаючи, що це якийсь спектакль, але ти знай: я таки справді тебе викрав і одвезу в гори. Зараз ми вирушимо в ліс на гору Алемдаг, аби побачити найяскравіший місяць у році.
Зулейха сердиться і вдає, що хоче вирватися з машини. Та все це не більш ніж продовження гри, яка розпочалася трохи раніше.
Коли останні будинки залишилися позаду, вони зупинилися перед не надто білою крамничкою бакалійника, купили хліба, сиру та яєць. І хоча в крамниці весь асортимент харчів складався з трьох-чотирьох видів, зате вибір спиртних напоїв у вітрині був досить широкий. Прикупивши дві пляшки
кращого з того, що там було, вина, вони поїхали далі, рухаючись назустріч близькому вже вечору, горам і місяцю.
Хоч які б траплялися знайомства чи випадки, але якщо їх не взяли на язики друзі, то такі події відразу ж забуваються, і від них, як від незначних та не вартих загальної уваги, вже за три дні не лишається й сліду.
Та що вдієш, коли історія про нещасний випадок з автомобілем, що розбився вночі, повертаючись назад з Алемдага, хоч якою б близькою до істини вона не була, стала відома всім і набула неабиякого розголосу, офіційно визнавши потерпілих у ньому за коханців. Вони лежали, скотившись у багнюку, в обіймах одне одного, аж доки наспіла допомога. Через те й залишаться в памяті людей як закохані.
У перші дні газети не називали їхніх імен лише з міркувань якогось вищого гуманізму і співчуття, обмежившись невеликими замітками про «молоду жінку зі знатного роду нашого вілаєту і спортсмена, сина відомого за кордоном комерсанта». Але через велику кількість фотознімків з місця аварії та побоювання конкуренції цей гуманізм не протримався й двадцяти чотирьох годин, тому вже наступного ранку в газетах разом із світлинами, надрукованими на окремих вкладках, зявилися й справжні імена потерпілих.
Фотографії були різні: ось Зулейха лежить у моторному човні, ось їх вивозять на пристань Топхане, кладуть у карету «швидкої допомоги» і відправляють до лікарні. Та на жодному знімку годі було впізнати поранену жінку, що лежала непритомна, бо її обличчя було видно погано. Нарешті, коли до однієї з вечірніх газет потрапила копія фотокартки, зробленої в день весілля потерпілої, вдалося заспокоїти загальну цікавість. На ній Зулейха була разом з чоловіком, але художній редактор газети просто вирізав його ножицями, залишивши порожнє місце.
Першого ж дня у коридорах та саду лікарні зібрався цілий натовп відвідувачів. Друзі й знайомі Зулейхи, дізнавшись про аварію, заїжджалися з усього Стамбула. Та коли наступними днями нещасний випадок почав повільно переростати у скандал, непомітно десь поділися друзі, лікарня спорожніла.
Причина була не тільки в страхові вважатися родичем жінки, що зганьбила себе. У Зулейхи, яка вже чотири місяці поспіль гостювала у свого дядька в Стамбулі, десь у далекому вілаєті Ічель, в особняку Гьольюзю був чоловік, він же онук потомственого землевласника.
Ніхто не набрався духу повідомити його про нещасний випадок, тож телеграму надіслали від імені керівництва лікарні. Відповідь прийшла також керівництву: «Дізнався про аварію. Зробіть усе можливе, аби вилікувати мою дружину. Виїжджаю».
Така мовчанка навіть після стількох днів од цієї людини не було ні слуху ні вісті чомусь не на жарт налякала близьких друзів. Подейкували, ніби чоловік Зулейхи сів на потяг з Мерсіна до Стамбула, але на станції Єнідже з незрозумілих причин повернув назад. Та сказати, чи все це правда, було неможливо: друга телеграма, відправлена з лікарні в Гьольюзю, залишилася без відповіді.
Тепер Зулейха лежала в кімнаті зовсім сама. У її дядька останніми днями, як їй пояснили, запалився сідничий нерв, і він, забравши дітей, виїхав до Чешме, цього разу лікарі чомусь не порекомендували йому гарячі джерела Бурси і Ялови.
Іноді лунав телефонний дзвінок, чоловічий або жіночий голос питав про здоровя пані Зулейхи. Зрідка хтось із приятелів чи подруг, не бажаючи турбувати хвору або ж через брак часу для відвідин, залишав букет квітів чи коробку шоколадних цукерок біля дверей.
Тож молода жінка не бачила в палаті нікого, крім головної медсестри та дівчини-доглядальниці, яка приходила передати вітання і дружні побажання, сказані по телефону, або принести коробку цукерок, залишену коло дверей. Та ще ранком на кілька хвилин навідувався лікар, щоб оглянути її.