Любий мій, раптом прошепотіла мати, бери гроші й тікай. Я зараз зімлію
Мені здалося, що настав кінець нам обом. Як я кляв полохливість наших сусідів! Як дорікав бідолашній матері за її чесність та жадливість, за її колишню відчайдушну рішучість і теперішнє слабосилля! На щастя, ми були саме біля містка, і я допоміг матері, що ледве трималась на ногах, зійти вниз, до струмка, де вона враз тяжко зітхнула й упала мені на руки. Не знаю, звідки в мене знайшлися сили, але я спромігся підтягти її під місток, хоч, боюся, що зробив це не дуже ніжно. Далі тягнути її я не міг, бо місток був занадто низький і попід ним можна було тільки повзти. Отож тут нам довелося зупинитись: мати лежала майже зовсім на видноті, за кільканадцять кроків від заїзду.
Розділ V КІНЕЦЬ СЛІПЦЯ
Розбивайте двері! гукнув він.
А так, сер! відповіли двоє чи троє і рвонулися до дверей «Адмірала Бенбова».
Чоловік з ліхтарем тепер був позад них. Аж це я побачив, як вони зупинились і стали пошепки перемовлятись: певно,
їх здивувало, що двері стоять отвором. Та ця загайка тривала недовго, бо сліпий знов узявся командувати. Голос його залунав гучніше й лункіше, він увесь палав від нетерплячки й люті.
Заходь, заходь! кричав він, кленучи своїх товаришів, що такі забарні.
Четверо чи п'ятеро їх вбігло до будинку, а двоє лишилося на дорозі з тим чортовим сліпцем. На кілька хвилин запала тиша, потім пролунав вигук подиву, і хтось загорлав ізсередини:
Білл мертвий!
Але сліпий знову лайнувся на їхню млявість.
Обшукайте його, лінтюги! А решта біжіть нагору по скриню! скомандував він.
Я чув, як вони загупали чобітьми по наших старих сходах, здавалося, аж весь будинок задвигтів від їхньої ходи. Тоді знов почулися вигуки подиву, віконце в капітановій кімнаті розчинилося, дзенькнула розбита шибка, і в смугу місячного світла висунувся чоловік, гукаючи до сліпця на дорозі:
П'ю! Тут уже були перед нами!.. Хтось перетрусив усю скриню!
А що треба на місці? проревів П'ю.
Гроші є.
Сліпець послав гроші до біса.
Флінтове рукописьмо, ось я про що питаю! вигукнув він.
Ні, такого нічого не видко, відказали з вікна.
Гей, ви там, унизу, подивіться, може, папери у Білла в кишенях! знову прокричав сліпець.
Один з тих, що лишилися внизу обшукувати небіжчика, вийшов до дверей заїзду.
Його вже встигли потрусити до нас, сказав він. Нічого такого нема.
Це все хазяї заїзду! Це отой хлопчисько! Шкода, що я не видер йому очі!.. вигукнув сліпий П'ю. Вони щойно були тут. Двері були замкнені на засув, як я пробував увійти. Ану по всіх кутках, хлопці! Знайдіть їх!
Вони таки були тут, ось навіть свічка їхня блимає! озвався той, що висунувся з вікна.
Шукайте й знайдіть їх! Переверніть увесь дім догори дригом! знову й знову вигукував П'ю, стукаючи ключкою об землю.
У заїзді зчинився неймовірний шарварок: тупотіли чоботи, хряпали двері, падали меблі гул стояв такий, що аж відлунювало в околишніх скелях. Нарешті непрохані гості почали один по одному виходити з будинку, доповідаючи, що ніде нас не знайшли.
Раптом серед ночі знову розкотився посвист, такий самий, що був налякав мене й мою матір, коли ми лічили капітанові гроші, тільки цього разу гучніший, і пролунав він двічі. Раніше я гадав, що цим посвистом сліпець скликає своїх братанів на штурм, але тепер помітив, що то був сигнал з пагорба ближче до селища він попереджував розбійників про небезпеку.
Це знову Дерк, озвавсь котрийсь із них. Двічі! Треба швидше ушиватися, братки.
Ушиватися, от полохун! закричав П'ю. Дерк завше був дурень і боягуз. Нічого на нього зважати. Вони мусять бути десь тут поруч. Далеко вони не втекли. Їх не важко знайти. Шукайте ж їх, поганці! О, прокляття на мою голову! вигукнув він. Коли б мені очі!..
Цей заклик наче трохи вплинув на розбишак. Двоє з них почали нишпорити серед різного мотлоху біля заїзду, але робили це, як здалося мені, не дуже охоче, бо більше думали про небезпеку, що загрожувала їм самим. Решта ж їх нерішуче тупцялася серед дороги.
У вас під руками тисячі, а ви муляєтесь, бевзі кляті! Ви збагатієте, як королі, коли знайдете ці папери, і ви знаєте, що вони тут, а самим ліньки бодай ворухнутись. Ніхто з вас не зважився стрітися віч-на-віч з Біллом, і це зробив я, сліпець! А тепер через вас я мушу втратити своє щастя! І так і залишуся вбогим жалюгідним старцем, що канючить на чарку рому, коли міг би роз'їжджати в каретах! Якби у вас хоч стільки духу, як у черви, що точить сухарі, то ви за милу душу б їх зловили!
Та хай їм грець, П'ю! Адже дублони таки в нас, пробурмотів один.
А чортові папери вони, мабуть, заховали, кинув інший. Бери ці гроші, П'ю, і годі тобі казитися.
П'ю і справді був як скажений, а останні зауваження і зовсім розлютили його. Він почав вимахувати ключкою на всі боки, і хоч був сліпий, але багатьом його товаришам добряче таки перепало.