Едґар По
ВИКАЖЧИК СЕРЦЕ
Не можу сказати вам, як уперше ця думка заклюнулась у мій мозок, але раз зародившися, вона не кидала мене день і ніч. Мети не було тут жодної. Пристрасти жодної. Я любив цього старого. Він ніколи не скривдив мене. Він ніколи не вчинив мені образи. Його золото було мені непотрібне. Я думаю, це був його зір! Так, це він! Одне його око було як у яструба бліде блакитне око, затягнене плівкою. Скоро цей зір упадав на мене, кров мені стигла в жилах; і так ступнево, дуже поволі, я надумав забрати старому життя, аби позбутися цього ока довіку.
Оце сама суть. Ви з мене робите божевільного. Божевільні не тямлять нічого. А ви б подивились на мене . Ви б подивилися, як мудро я діяв з якою обережністю як завбачливо, з яким лицемірством я взявся до справи! Я ніколи не був із старим такий лагідний, як оцей цілий тиждень перед тим, як убив його. І кожної ночи, десь опівночі, я повертав клямку на його дверях і розчиняв їх о, так тихенько! І тоді, зробивши достатній на мою голову отвір, я виставляв туди темного лихтаря, геть закритого, закритого так, що жодний промінь не блискав із нього, а тоді протискав туди голову! Я рушив нею помалу, дуже-дуже помалу, щоб не збурити сон старому. Це мені забирало годину вмістити всю мою голову в отвір так далеко, щоб бачити його, як він лежить на своїм ліжку. Га! чинив би вам божевільний так мудро? І коли моя голова заходила досить в кімнату, я обережно прочиняв лихтаря о, як обережно! обережно (бо створи скрипіли) я прочиняв його рівно настільки, щоб єдиний тонісінький промінь упав на яструбине око. І так я робив сім довгих ночей, кожну ніч саме опівночі, але все знаходив око закритим, тож і ніяк було моє діло зробити бо це не старий мене дратував, тільки Лихе його Око. І що-ранку, скоро настане світ, я заходив сміливо до його кімнати і сміло балакав до нього, і сердечне взивав його на імя та розпитував, як йому спалось. Отже, бачите, він мав би бути дуже прозірливий, цей старий, щоб догадатись, що кожної ночи, рівно в дванадцятій, я заглядаю до нього, поки він спить.
На восьму ніч я розчиняв його двері іще обережніше, ніж звичайно. Минутна стрілка на годинникові поступає швидче, ніж робив це я. Перед цією ніччю ніколи я так не відчував степінь моєї сили, моєї розсудливости. Я ледве міг стримати почуття тріумфу. Думати, що я тут розчиняю помалу двері, а йому і не сняться мої тайні діла й думки! Я просто аж захихикав на цю думку, і він либонь зачув мене, бо раптом зворухнувся на ліжкові, мов би здригнувсь. Ви, може, подумаєте, що я відступивсь коли ж ні! В його кімнаті була густа темрява, чорна як би смола (бо віконниці були щільно причинені з боясти від злодіїв); отже, я знав, він не може побачити, що двері розчинені, і я натискав на них далі й далі.
Моя голова була вже всередині, і я мав одкрити лихтаря, коли мій великий палець сприснув по циновій клямці і старий підхватився на ліжкові з криком:
Хто тут?
Я стояв ані руш і мовчав. Через цілу годину я не рухнув і мязом і цим часом не чув, щоб він знову ліг. Він все сидів на ліжкові, прислухаючись: отак ніч-у-ніч дослухався бувало й я, як цокали смертельні дзиґарі в стіні.*
Тоді я почув легкий стогін, і я знав, що це стогін смертельного страху. Це не був стогін болю, ні горести о, ні! це був тихий, немов бездиханний звук, що встає із самого дна душі, коли ущерть її сповнить жах. Я знав добре цей звук. Нераз уночі, саме в північ, коли спав увесь світ, він зринав з моїх власних грудей, поглиблюючи жахним своїм ехом страхи, що катували мене. Кажу, я знав його добре. Я знав, що тепер почував старий, і я шкодував його, хоч і сміявся в душі. Я знав: він лежав без сну увесь час, аж від того легкого шуму, коли повернувся на ліжкові. Його страх відтоді все зростав. Він силкувався вважати його за безпідставний і не міг. Він говорив собі так: «це не що, тільки вітер
моїх ушах.
Певна річ, що тепер я дуже зблід, але я говорив ще спірніше і підвищував голос дужче. А гук все зростав і що б же я міг учинити? Це був тихий, глухий, сквапливий звук такий звук видає годинник, загорнутий в вату . Мені забивало дух а ті урядовці його не чули. Я гомонів прудкіш запальніше; але гук невпинно зростав. Я скочив і базікав про якісь дурниці підвищеним тоном, із сильними жестами; а гук невпинно зростав. Чом вони не хочуть іти? Я міряв кімнату туди й сюди важкими ступнями, мов би розлючений вкрай нагляданням оцих людей а гук невпинно зростав. О боже! що мав я робити? Я навіснів я безумствував я заклинав! Я совав стільця, що на ньому сидів, і човгав ним об підлогу, але гук вставав над усе і безпересталь зростав. Він ставав дужчий дужчий дужчий! І досі ці люди гомоніли собі приємно, сміялись. Чи ж може це бути, щоб вони не чули? Всесильний боже! ні, ні! Вони чули! вони домислялися! вони знали ! вони насміхалися з мого жаху! так я думав і так я думаю зараз. І будь-що-будь було краще за цю агонію! Будь-що-будь було принятніше за це глумління! Я негоден був витримати ці фальшиві усмішки далі! Я чув, що мушу заголосити чи вмерти і тут знову! чуєте! дужче! дужче! дужче! дужче !