Хто ви, сер? запитав Скрудж. Чи не той Дух, зяву якого мені передвіщали?
Так, це я.
Голос Духа звучав мяко, навіть ніжно, і так тихо, немов долітав звідкись іздалеку, хоча той і стояв поруч.
Хто ви або що ви? запитав Скрудж.
Я Привид Давнього Різдва.
Дуже давнього? допитувся Скрудж, придивляючись до цієї карликової постаті.
Ні, на твоїй памяті.
Скруджеві раптом нестерпно запраглося, щоб Дух вдягнув свій головний убір. Чому виникло в нього таке бажання, Скрудж, певно, й сам не зміг би пояснити, але все ж він попросив Привида надягти ковпак.
Як! закричав Дух. Ти хочеш своїми нечистими руками погасити благе світло, яке я випромінюю? Тобі мало того, що ти один із тих, чиї пагубні пристрасті створили цей вогнегасник і змусили мене рік за роком носити його, насунувши на самісінькі очі!
Скрудж якомога шанобливіше запевнив Духа, що він не мав ані найменшого наміру його скривдити і, наскільки йому відомо, ніколи й ні за яких обставин не міг примушувати його носити ковпак; а тоді чемно поцікавився, що привело Духа до нього.
Твоє благо, відповів Дух.
Скрудж сказав, що дуже йому зобовязаний, а сам подумав, що якби йому не заважали спати по ночах, це й було би благом. Та, видно, Дух почув його думки, бо одразу ж сказав:
Мова йде про твій порятунок. Тож бережися!
І з цими словами він простягнув до Скруджа свою міцну руку й легко взяв його за лікоть.
Уставай! І йди за мною!
Скрудж хотів було сказати, що година вже пізня й погода не налаштовує до прогулянок, що в ліжку тепло, а надворі холод значно нижче нуля, що він одягнений дуже легко халат, ковпак і нічні туфлі, а в нього й так уже нежить... Але руці, яка так ніжно, майже як жіноча, стискала його лікоть, не можна було противитися. Скрудж устав із ліжка; однак завваживши, що Дух рухається до вікна, він із переляку вчепився за його одіж.
Я простий смертний, заблагав Скрудж, я можу впасти.
Дай мені торкнутися твоїх грудей, сказав Дух, кладучи руку йому на серце. Це підтримає тебе, і ти здолаєш і не такі перешкоди.
З цими словами він пройшов крізь стіну, захоплюючи за собою Скруджа, й вони опинилися на відкритій сільській дорозі, обабіч якої лежали поля. Місто сховалося з очей, зникло безвісти. А разом із ним розсіялися морок і туман. Був холодний, ясний, зимовий день, і сніг укривав землю.
Боже милостивий! вигукнув Скрудж, сплеснувши руками й озираючись довкола. Я тут ріс! Я бігав тут хлопчаком!
Дух лагідно глянув на Скруджа. Його легкий дотик, мимовільний і невагомий, розбудив якісь почуття в грудях старого Скруджа. Йому здалося, що він відчуває тисячі запахів, і кожен запах будив тисячі спогадів про давно забуті думки, прагнення, радощі, надії.
Твої губи тремтять, сказав Дух. А що це котиться в тебе по щоці?
Скрудж схвильованим голосом, а це геть незвично для нього, пробурмотів, що це так, дрібниці, й попросив Духа вести його далі.
Чи впізнаєш ти цю дорогу? запитав Дух.
Чи впізнаю я? із запалом вигукнув Скрудж. Так я пройшов би по ній із заплющеними очима.
Хіба не дивно, що стільки років ти не згадував про неї! завважив Дух.
Ходімо далі.
Вони пішли дорогою, де Скрудж добре знав кожен закрут, кожен поштовий
стовп, кожне дерево. Нарешті вдалині зринуло невелике містечко з церквою, ринковим майданом і мостом над примхливо звивистою річкою. Їм зустрічалися кудлаті конячки, що бігли легкою риссю, несучи на своїх спинах хлопчаків; і ті перемовлялися з іншими хлопчаками у візках і бричках, якими правили фермери. Всі вони були дуже щасливі, всі окликали один одного, і над полями лунав такий веселий гомін, що морозне повітря, здавалося, тремтіло від сміху, радіючи їхнім веселощам.
Усе це лише тіні тих, хто жив колись, сказав Дух. І вони й не підозрюють про нашу присутність.
Веселі подорожани були вже зовсім близько, і Скрудж упізнавав їх усіх, одного за одним, і називав на імена.
Чому він був так безмірно щасливий побачивши їх? Що зблиснуло в його холодних очах і чому серце так застрибало у грудях, коли хлопчаки порівнялися з ним? Чому душа його сповнилася розчулення, коли він почув, як, розстаючись на перехрестях і розїжджаючи додому, вони бажають один одному веселого Різдва? Що Скруджеві до веселого Різдва? Хай воно западеться! Чи був йому від нього хоч якийсь хосен?
А школа ще не геть спорожніла, сказав Дух. Якийсь бідолашний хлопчик, позабутий усіма, залишився там на самоті.
Скрудж відповів, що він знає про це, і схлипнув.
Вони звернули з дороги на памятну Скруджеві стежину і незабаром підійшли до червоного цегляного будинку з увінчаною флюґером невеликою круглою башточкою зі дзвоном. Будинок був доволі просторий, але геть занепав. Великі хліви у дворі, здавалося, пустували; на їхніх стінах від вогкості проступила цвіль, скельця у вікнах були вибиті, а двері згнили. У стайнях, кудкудакаючи, порпалися кури, каретний сарай і навіси заросли бурянами. Таке ж запустіння панувало й у будинку.
Скрудж і його супутник увійшли в похмуру прихожу і, заглядаючи то в одні, то в інші розчинені двері, бачили величезні холодні й майже порожні кімнати.
У домі було сиро, як у склепі, пахнуло землею, і все свідчило про те, що тут дуже часто встають при свічках і дуже рідко їдять досита.