Що з тобою? спитав чарівник. Кого це ти знову так злякалося?
Мишеняті соромно було признатися,
що воно злякалося кота. Отож воно й прибрехало:
Та я зустріло в лісі здоровенного пса! Ледве пощастило врятуватися, коли він кинувся на мене!
Ну, лягай спати, каже чарівник. А завтра вранці прокинешся псом! Тоді вже не будеш боятися ні котів, ні собак!
Вранці мишеня й справді прокинулося псом. Голосно й радісно гавкаючи, воно подалося в ліс. Та враз зупинилося як укопане побачило вже так добре знайомого йому кота.
А кіт, побачивши пса, подумав, що той зараз кинеться на нього. Він наїжачився, засичав, погрозливо підняв лапу й несамовито занявкав. Не тямлячи себе від жаху, мишеня-пес кулею влетіло в хатину й забилося в найдальший та найтемніший куток.
Хто ж цього разу налякав тебе? спитав чарівник. Чого ти так злякалося?
Й знову мишеняті було соромно признатися, що злякалося того ж таки кота. Знову вдалося воно до вигадки:
Ой, не питайте! Довкола нашої хатини никають кровожерні тигри! Й досі не збагну, як мені вдалося врятуватися від їхніх гострих пазурів та ікол!
Заспокойся, лягай-но краще спати, а я зроблю так, що ти вже нікого не боятимешся: ні котів, ні собак, ні тигрів, сказав чарівник. Завтра ти прокинешся справжнім тигром!
Він дотримав слова вранці мишеня прокинулося могутнім і грізним тигром. І воно подумало: «Не личить тигрові, цареві всіх звірів, тулитися в якійсь жалюгідній хатині. Піду-но я краще в ліс, і нехай всяка звірина тремтить перед моєю силою та могутністю!»
Мишеня-тигр, як і годиться цареві, повагом-неквапом рушило до лісу. Та не ступило воно й кількох кроків, як лапи його наче приросли до землі: попереду стояв його найлютіший ворог кіт.
Кіт теж побачив тигра, і від жаху шерсть у нього настовбурчилася, спина вигнулася, писок притиснувся до землі, а очі запалали зеленим вогнем. «Пропав я, подумав кіт, не врятуватися мені від лютого тигра!»
А тигр, у грудях якого билося полохливе мишаче серце, знітився під котячим поглядом. Де й ділися його величні рухи, гордовита хода Він повернувся й кинувся навтьоки.
За якусь хвилину могутній тигр уже сидів у своєму затишному, безпечному кутку і тремтів од страху, цокотячи зубами.
І знову невимовно здивувався чарівник.
Чого ти знову такий наляканий, чого так тремтиш, чого так цокочеш зубами? Адже в нашому лісі немає звіра, могутнішого за тигра!
Є заникуючись від страху, ледве чутно озвався тигр.
Що ж то за звір такий, дужчий за самого тигра? вражено спитав чарівник.
К-к-кіт! І тигр затрусився та зацокотів зубами ще дужче.
Зрозумів тоді все чарівник і мовив:
Тигр, у грудях якого б'ється полохливе мишаче серце, слабший за кота! Тож нехай той, хто має мишаче серце, назавжди лишається мишею!
Тільки-но чарівник це мовив, як тигр знову перетворився в маленьке гострохвосте мишеня.
Відтоді недарма кажуть, що тигрові із серцем миші краще не потрапляти на очі котові.
ЗАВИДЮЩА СОВА
ЯНевдовзі в садок вийшов і сам цар. Він тримав у руках золоту тацю з добірним зерном.
Цар поставив тацю під пальмою, і соловей відразу злетів на землю та заходився клювати зерно.
Коли цар і його придворні пішли з садка, сова мовила до солов'я:
За що це тобі від них така шана?
Цареві напрочуд подобається мій спів, скромно відповів соловей, а тому він звелів, аби всі в палаці виконували мої найменші забаганки. Та й сам цар щодня виходить до мене, приносить добірне зерно на золотій таці.
День скінчився, запала ніч, але сові було не до сну. Слава солов'я не давала їй спокою.
«Чим я гірша від солов'я? думала вона. А голос мій навіть кращий від солов'їного. Цар іще не чув мого співу: якби почув, то й слухати більше не схотів би цього миршавого солов'я! І він, і його придворні схилялися б переді мною, виконували б найхимерніші мої примхи».
Розпалившись такими думками, сова що було сили й хисту заходилася виухкувати: «У-ух-у-ух! У-ух-у-ух!» І таке моторошне було те ухкання, що всі в палаці відразу посхоплювались, а сам цар не на жарт розгнівався:
Хто це сміє серед ночі ухкати в моєму палаці? Зараз же знайдіть і приведіть його до мене!
Сторожа кинулася виконувати царський наказ. А виконати його було легко, бо сова, захоплена своїм урочистим та величним співом, і далі ухкала, не помічаючи нічого довкола. Сову швидко спіймали й принесли, до царя.
Володарю наш, ось хто насмілився порушити ваш спокій!
Обскубти її! коротко звелів цар.
Слуги схопили сову,
обскубли до останньої пір'їнки й вижбурнули геть із царського палацу.
Ледве жива добралася завидюща сова до темного лісу.
Відтоді раз у раз розповідала вона папугам про свою пригоду, через яку мусить тепер ходити голою. І звинувачувала вона в своєму лихові, своїй ганьбі та соромі маленького співучого солов'я.
То все через нього! вигукувала сова сердито. То завдяки йому я ходжу обскубана, хоч на очі нікому не навертайся!
Та чим же той соловей завинив перед тобою? дивувалися папуги.
А сова одно торочила:
Хто ж іще, як не він? Якби він тоді не потрапив мені на очі, мені й на думку не спало б хизуватися перед царем своїм голосом. А якби я не заспівала, ніхто мене не почув би, ніхто не зловив би й ніхто б не обскуб! От і розважте самі, хто тут винен! Соловей винен!