Хай довго тягнуться літа твої, о володарю! відповів селянин. Це горня справді чарівне.
Тоді нехай дасть мені найкращих на світі солодощів.
Покришка враз підскочила, і бадшах побачив горня повне солодощів. Покуштувавши їх, він не міг одірватися і їв доти, аж доки горня спорожніло.
Таких смачних солодощів ще не доводилося їсти нікому в світі! вигукнув бадшах. Залиш мені горня на три дні. Через три дні гості роз'їдуться, і я віддам тобі горня назад.
В Сомілаки не було ради: воля бадшаха закон. Уклонився він володареві й подався додому.
Три дні гуляли в палаці весілля. Три дні гості ласували чудовими солодощами й раз у раз вигукували:
Яка смакота! Таких солодощів не пробували навіть боги!
Нарешті гості роз'їхалися, і Сомілака прийшов по горня.
Чого тобі тут треба?! закричав бадшах, навіть не впізнавши селянина.
Я прийшов по своє горня, о володарю, відповів той.
У цьому палаці все належить мені! Геть звідси, а то накажу кинути тебе в клітку до тигрів!
О найсправедливіший! Ти ж обіцяв після весілля віддати мені горня
Ти ще перечиш?! гримнув бадшах. Гей, сторожа! Киньте його в клітку до голодних тигрів!
Та не встигла сторожа підбігти до Сомілаки, як він дістав дерев'яне горня й зірвав з нього покришку. Двадцять дерев'яних кулаків заходилися лупцювати всіх підряд і бадшаха, і його сторожу. Бадшах упав, а кулаки лупцювали його й лупцювали.
Змилуйся наді мною! заблагав він. Угамуй кулаки, коли твоя ласка!
Спершу віддай моє чарівне горня! сказав Сомілака.
Гей, слуги! закричав бадшах. Принесіть чарівне горня! Та швидше, а то ці кулаки мене вб'ють!
Коли слуги принесли горня, Сомілака наказав:
Кулаки, в горня!
Потім він приклав руку до грудей, уклонився й мовив:
Прощавайте всі. Я піду в своє село. Голодні селяни
вже давно чекають на чарівне горня.
Бадшах мовчки закивав головою. Кулаки так його набили, що до нього ще довго не поверталася мова.
КОРОВА З МІСЯЦЯ
БЯк і всі брахмани, цей також понад усе на світі любив гроші. А слуга найбільше любив дерева та квіти. Від рання до смеркання працював Нанаваті в садку. Навколо будинку брахмана росли такі дерева, цвіли такі квіти, що милуватися ними приїздили люди з усіх усюд.
Та якось уранці Нанаваті побачив; що трава в садку випасена, а квіти потолочені.
«Хто ж це наробив такої шкоди? подумав він. Треба вистежити!»
Коли смеркло, Нанаваті сховався в кущах і став чекати. Незабаром зійшов місяць: трохи згодом почувся якийсь шум. Нанаваті визирнув з-за куща, аж бачить суне по саду велика корова, біла, як молоко, й поскубує траву. Корова була така гарна, що слуга, вражений, закляк на місці.
Потім корова підвела голову, подивилася на повний місяць і злетіла над деревами! Вона підіймалася поволі, меншала й меншала, аж нарешті зникла.
Нанаваті не сказав про корову нікому, а на другу ніч знову сховався в кущах. І знов, тільки-но зійшов місяць, у садку з'явилася біла корова. Вона блукала між деревами й поскубувала соковиту зелену траву. По якімсь часі корова задерла голову й подивилася на місяць.
«Зараз полетить!» подумав Нанаваті й вискочив з кущів.
Корова поволі відірвалася від землі й почала підійматися над садком. Однак слуга все ж таки встиг ухопитися за її хвіст.
Довго летів Нанаваті, тримаючись за хвіст корови. І ось він помітив, що вони наближаються до місяця. Все ближче, ближче Нарешті корова, а разом з нею і Нанаваті, сіли на місяць!
До них підбігли мешканці місяця. Вони були дуже схожі на звичайних людей. І зустріли вони Нанаваті дуже щиро, приязно. Ще б пак! Адже пахощі квітів, що їх Нанаваті плекав у брахманському садку, долинали аж до місяця й чарували мешканців. Вони зроду не чули таких духмяних пахощів.
Цілий тиждень гостював Нанаваті на місяці. А як минув сьомий день, корова йому й каже:
Пора тобі вертатися на землю. Сьогодні вночі ми полетимо в брахманський садок.
Мешканці місяця дали Нанаваті на дорогу цілу торбу чудових солодощів. Нанаваті подякував, сів на корову, й вони полетіли.
Коли вони сіли в садку, до світанку було ще далеко. Нанаваті ліг під деревом, заснув і проспав до ранку.
Вранці брахман вийшов у садок і бачить спить його слуга під деревом! Розгнівався жадібний брахман, схопив дубця та сонного Нанаваті по ногах!
Слуга підхопився й, розгублений, став перед брахманом.
Де це ти був цілий тиждень, ледарю?! крикнув брахман.
О господарю! знічено мовив слуга. Як розкажу я, що зі мною приключилося, ти не повіриш.
І розповів усе, як було.
Брахман і справді не повірив слузі.
Брешеш! крикнув він. На місяці ще не був навіть жодний брахман, не то що простий слуга!
Якщо не віриш, каже Нанаваті, то подивися на оці солодощі. Мене вгостили ними на місяці.
Брахман покуштував солодощі і аж тоді повірив слузі. Бо ті солодощі справді були неземні, таких навіть махараджа не їв.
Цілий тиждень тебе не було на роботі, сказав брахман. Тож я покараю тебе тим, що заберу всі солодощі собі.
А той брахман, треба сказати, був не тільки Жадібний, а й хвалькуватий. Покликав він у гості ще одного брахмана й почав пригощати його місячними солодощами. Удвох вони так жадібно накинулися на подарунок з місяця, що скоро торба спорожніла. А як став гість прощатися, брахман-господар і каже: