Однією з найважливіших для Хвильового впродовж усієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани:. брудне сьогодення, всі вади якого він аж надто прозірливо помічає, і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле. Основним композиційним принципом таких кращих новел, як «Синій листопад», «Арабески», «Сентиментальна історія», «Дорога й ластівка» (частково й повісті «Санаторійна зона»), є бінарне протиставлення сцен реальних і вимріяних, уяви і дійсності, романтичних злетів і прикрих приземлень. Усе високе, романтичне, гарне співвідноситься з минулим або майбутнім. Звідси й нестримний політ
фантазії, ностальгічні згадки про «тіні середньовічних лицарів» [1,305] в «Арабесках», і печально-похмурий колорит колись величного князівського палацу, який стає тлом трагічних і жорстоких подій у новелі «Я (Романтика)», і нестримно-наївні мрії Б'янки в «Сентиментальній історії». В ряду цих символів і такий дорогий для Хвильового образ «загірної комуни», яка небагато мала спільного з суворою й непривабливою реальністю будованого комунізму. Письменникові боліла зрада високих ідеалів революції, він намагався застерегти сучасників від поступового зміщанен-ня, здрібнення прагнень і мрій.
Навіть у фіналі наскрізь романтичної новели «Дорога й ластівка» автор несподівано повертає читача до жорстокої реальності. Цей ранній твір Хвильового є роздумом про призначення мистецтва, про служіння красі й про все ту ж фатальну розбіжність між мрією й дійсністю. У химерному перебігу асоціацій поєднуються спогади дитинства, пейзажні етюди і врешті дивна візія ластівки, яку привабило в кімнату яскраве світло електрики. Вона сполохано , шукала виходу, вікна, але навкруги було «чотири оксамитових стіни» [І, 299]. Волелюбна лташка загинула всього за десять хвилин до світанку, який висвітлив прозорий квадрат відкритої кватирки. А мертву ластівку кинули «в помийну яму, де рились бродячі міські пси» [І, 300]. Нагадуванням про суперечність між прекрасними візіями й незрідка потворною реальністю закінчується твір. До багатьох його мотивів письменник звернеться у пізніших «Арабесках».
Новелу «Арабески» (1927) можна вважати своєрідним ключем для розкриття стильової магії Миколи Хвильового. Тут знайдемо чи не всі основні ідеї, колізії, навіть типи героїв, характерні для його прози. В уяві оповідача-аііег е§о автора постає піднесено-романтична Марія уособлення самої революції, авторського ідеалу, героїчної жінки в солдатській гімнастерці, «сіроокої гарячої юнки, з багряною полоскою на простріленій скроні» [І, 309]. Жінка-революціонерка, символ вічного материнського начала була у прозі Хвильового знаменням епохи, матірю у муках народжених нових людей, матірю, котра самозречено бореться за їхнє майбутнє. Ще один тип героїні, до якого звертається Хвильовий, це панна Мара в «Арабесках», представниця «безгрунтовних романтиків», котрим немає місця в суспільстві «бездушного американізму» [1)314]. Ця мрійлива, позбавлена будь-якої своєкорисливості молода лікарка належить до того ж типу людей, що й Кат-ря та Хлоня в «Санаторійній зоні», Вероніка в «Силуетах», значною мірою й Бянка в «Сентиментальній історії».
Основний композиційний принцип «Арабесок» протиставлення уявних і реальних епізодів. Новелу можна прочитати як психологічний етюд, як спробу відображення самого творчого процесу, фіксації потоку свідомості митця, напівусвідомлених ідей та образів, «безшумних шумів моїх строкатих аналогій і асоціацій» [1,317]. Через авторську свідомість примхливо пропускаються картини дійсності, реальні епізоди: «Усе, що тут, на землі, загубилося в хаосі планетарного руху і тільки ледве-ледве блищить у свідомості», «і герої, і події, і пригоди, що їх зовсім не було, здається, ідуть і вже ніколи-ніколи не прийдуть» [1,317].
Прекрасним картинам «голубої Савойї», «легко-синьої далі надзвичайного минулого» [1,309], «фейерверкам гіперболізму» [1,317] всім цим незрівнянним видивам минулого або майбутнього протиставлено в «Арабесках» приземлено-реалістичні картини сучасної дійсності. Це розповідь про долю незаконнонародженого хлопчика, якого виховав бездітний чиновник, опис службових буднів радянського вже марнолюбного карєриста у ранзі директора видавництва, оточеного пройдисвітами й підлабузниками, і цілком ніби чужорідна в новелістичній композиції історія вбогого студента, який змушений платити любовю літній перекупці своїй квартирній господині.
Насичені саркастичними деталями і картини життя заміського санаторію. Всі ці епізоди несуть значне художнє навантаження. По-перше, Хвильовий вводить їх для того, щоб заявити про свій рішучий розрив з реалістичним побутописанням, вульгарні апологети якого і в 20-ті роки войовничо вимагали не відвертатися від життя, не заводити робітничого читача в містичні хащі, писати «загальнодоступно» тощо. Але «гримить повінь», і творча думка не хоче затримуватися на буднях, і «тікають мутні води в невідому даль» [І, 304]. Письменник недвозначно підкреслює, що в його поетиці важлива не життєподібність деталі сама по собі: «Маріє! Ти наївничаєш. - Нічого подібного не було. Я тільки приніс тобі запах слова» [І, 304].