Хвильовий вступає до спілки пролетарських письменників «Гарт», пізніше стає одним із ініціаторів створення ВАШІГТЕ. Але поза цією багатогранною політичною, організаторською діяльністю триває напружена робота за письменницьким столом. Про Хвильового-поета заговорила тодішня критика. У 1922 р. вийшла збірка поезій «Досвітні симфонії». Разом з пізнішими підсумковими «Старими поезіями» (1931) названі видання дають більш-менш повне-уявлення про поетичну творчість майбутнього прозаїка, що розвивалася в руслі тодішніх найавторитетніших поетичних течій символізму та футуризму. Хвильовий культивує верлібр, невтомно експериментує з формою. Вибагливий читач і сьогодні поцінує деякі його цікаві неологізми, оригінальний звукопис. Починав поет як співець нового господаря життя пролетаріату. У його ранніх вірщах звучали бадьорі, життєствердні нотки.
О рудні, ваше свято,
Вітайте жебрака.
Приніс вам слово-злато Яскравого Франка.,
А в поемі «Досвітні симфонії» він з молодим завзяттям формулює своє поетичне кредо: «Сонце! Я такий же романтик, як і ти».
Критика одразу ж зарахувала його до пролетарських митців. Справді, поет хоче остаточно попрощатися з патріархальним селом, з тими безкраїми просторами, де колись «в степах мантачив сміх», і співати гімни заводам, робітникам. Він намагається відтворити атмосферу заводської праці, окреслити індивідуалізовані постаті пролетарів («Скляр», «Біля коксової печі», «Молотки»). У вірші, присвяченому Павлові Тичині, Хвильовий пробує дати антитезу до знаменитого «Псалома залізу»:
Кохаємо залізо й мідь,
Бетони і чугуни
Від них родилися громи,
Але і співні струни.
Хвильовий шукає прикмети нового часу, індустріальної України: «Над країною, над пшеничною, жовтоцвітною, голубиною піднялись списи димарів». Поему «Досвітні симфонії», якою відкривалася однойменна збірка, починає гордим «Аз єсмь робітник». Проте ця пролетарська образність здебільшого зоставалася абстрактною. Святослав Гординський, автор чи не найгрунтовні-шої статті, присвяченої поезії Хвильового, слушно відзначив: «Сьогодні, з більш як піввікової перспективи для критика та ніби пролетарська поезія здається радше
тільки натяками на бажану тему. Герої тієї поезії Хвильовогоце тільки півабстрактні фігури, мало конкретні, якщо порівняти їх хоч би з такими безіменними героями фабричних поем Верхарна» . Автор сам відчував схематизм цієї поезії. Він прагне ширших, масштабніїііих узагальнень, віддає данину популярному у тодішній поезії космізму. Поет бачить «обшир до Оріона», хоче тягнутися до «стяга зорі». Його мучить поривна жага всепізнання.
Молимося мудрості і віку, і секунди.
Молимося тому, чого не знаємо, бо наша молитва жага все-всепізнання.
Клавіатурте розум, почуття і волю!
Клавіатурте!
Втім цей поривний романтик уміє тонко відтворити момент якихось інтимних переживань, довірчо поділитися з читачем, скажімо, думками про недоцільність безоглядного відкидання минулого. До залюбленого в індустріальне місто поета приходять дорогі спогади, будять сумніви:
Що ти краще десь найшов на світі За осінню далечінь в степу?-
Самобутній голос автора «Молодості» й «Досвітніх симфоній» не губився в поетичному розмаїтті перших пореволюційних років. Та все ж творчий дар Хвильового був даром прозаїка. Він сам це скоро відчув і після виходу другої збірки до поезії звертався лише епізодично. До того ж вибухове враження, яке справила поява «Синіх етюдів» (1923), змусило майже забути про поетичний дебют їх автора.
На рубежі XIXXX ст. українська мала проза стала явищем європейського масштабу. Плеяда талановитих новелістів Коцюбинський, Стефаник, Кобилянська, Черемшина, Винниченко, Яцків стрімко розширювала естетичні обрії українського письменства, утверджувала нові стильові напрями. В такому блискучому контексті «Сині етюди» Миколи Хвильового були зустрінуті найавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне і цілковито новаторське. «З Хвильового безперечно цікава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна, писав С. Єфремов. У нього широкі можливості: бистре око меткого спостережника разом з незалежною обєктивністю художника, вміння різко й рельєфно, без страху зачеркнута контури, вложити в них промовистий образ, знайти відповідне слово без зайвої розволіклості, округлити цілу картину яким-не.будь загальним штрихом. Люди у нього здебільшого живі в дії, в описах багато руху, широкого захвату, повітря, синіх просторів...» 2О. Дорошкевич вважав, що збірка «Сині етюди» «придбала авторові славу першорядного письменника» л. О. Білецький у відомій статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року» назвав Хвильового «основоположником справжньої нової української прози» '.
{ Така реакція критики зумовлена аж ніяк не лише тематичною злободенністю, зверненням до бурхливої революційної дійсності. Новели Хвильового приваблювали своєю стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчували утвердження нової манери письма. Хвильовий починав як романтик, хоча в його новелістиці легко знайти і впливи імпресіоністичної поетики, і елементи експресіонізму, і навіть сюрреалізму. Виражальність у його ранніх речах відчутно превалювала над зображальністю, це була проза музична, ритмізована, навіть незрідка алітерована, з дуже сильним ліричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композиція досить хаотична;