На ці листи Хмельницькому відповісти майже ніхто не спромігся. Та він і не дуже мав потребу в цих відповідях. Щоправда, Потоцький був єдиним з усіх адресатів, хто відповів, проте й це лише тому, що його вблагали декілька знатних поляків, вважаючи, що така милість від коронного гетьмана втішить заколотного сотника. Гетьман навіть надіслав до Хмельницького свого ротмістра й через нього переконував Хмельницького залишити
свої крамольні задуми та повернутися на волость, запевняючи, що забезпечить йому захист.
Але оскільки це не входило у плани Хмельницького, то він спритно викрутився, відправивши ротмістра ні з чим, і спокійно зимував на Січі, посилено поширюючи поголоску, що він далекий від заколоту та просить лише про милості для українського народу й повернення законних привілеїв козаків.
Так завершився 1647 рік.
Розділ ХІ. ДО ХАНА НА ПОКЛІН
Дивна зима була цього року сильні відлиги перемежовувалися морозами. Але нарешті природа одумалася настали сонячні, трохи морозні дні, а сніг, що випав відразу після відлиги, пухнастим покривалом щільно вкрив землю й не збирався танути. От одного такого погожого дня в гості до своєї красуні полячки і приїхав Марко. Із ним завжди прибували або Влад, або Тимофій, а іноді й обидва, але відразу ж надходили в повне розпорядження Ониська.
Старий козак уже двічі пошкодував, що вирішив так рано завязати з ратною справою. Онисько провів більшу частину свого життя в козацьких походах, тому тепер нудьгував удома та й почав гладшати. Якщо влітку він ще знаходив собі заняття полював, ловив рибу, їздив у справах, то взимку готовий був вити з туги та бездіяльності: ех, потрібно було повоювати ще рік або й два! Тому Онисько надзвичайно радів приїздам майбутнього зятя, а точніше, його приятелям, оскільки співрозмовник із закоханого Марка був ніякий. А з козаками можна було й побалакати, і випити, і згадати своє славне минуле, навіть на полювання зїздити.
Закохані не сиділи вдома ходили в невеличкий лісочок і годинами блукали. Якщо ж погода псувалася, парі доводилося вертатися додому, але це було вже не так цікаво там не вдавалося побути наодинці. Нині ж сонячною погодою закохані пішли подалі від дому, щоб їм ніхто не заважав.
Марко перший час дуже бентежився, залишаючись наодинці з Христиною. Він не був красномовним, як-от Тимофій, тому дуже мучився від незнання, про що ж можна говорити зі своєю освіченою нареченою, вихованою за найкращими звичаями польської знаті. Христина це розуміла, але їй було байдуже аби лише Марко залишався поруч, аби тільки бачити його закохані сірі очі, частіше відчувати його обійми та чути освідчення в коханні. Відтоді, як він поцілував її літнім ранком, дівчина втратила спокій. Але він поїхав, залишивши тільки спогади. Христина чудово розуміла на те Марко й козак, вільний, наче вітер. Але згадуючи його, дівчина однаково сумувала, усвідомлюючи, що може більше ніколи не побачити того, хто припав їй до серця. А коли холодним осіннім вечором Марко зненацька повернувся, Христина була змушена зібрати все своє самовладання, щоби не видати радості. Вона була дуже гордою дівчиною й воліла ліпше померти, ніж дати Маркові зрозуміти, що весь цей час думала про нього та чекала його повернення. Адже невідомо, що в нього на думці: може, вона йому зовсім байдужа? Проте, коли Марко освідчився дівчині в коханні, розповів, що весь час тільки про неї й думав, Христина зрозуміла, що доля подарувала їй головне жіноче щастя коханого чоловіка.
Дівчина знову озирнулась Марко йшов на два кроки позаду неї, немов слуга за своєю пані. Христина хитро всміхнулася, задумавши витівку. Пройшовши трохи швидше вперед, вона смикнула гілку з пухким снігом і струсила його просто на коханого. Весело розсміявшись, вона кинулася тікати, щоб уникнути розплати за свої пустощі.
То ти так! розсміявся Марко й кинувся за нею, майже наздогнав, але відразу ж у нього полетів сніжок.
Завязалася дитяча забавка, супроводжувана веселим, щасливим сміхом. Христина влучно кидала сніжки, а Марко навмисно мимо, щоби не
зачепити свою кохану. Нарешті, увесь закиданий сніжками, він добрався до дівчини та обійняв її: «Зловив!» Хлопець потягнувся до неї губами, а Христина, сміючись, спритно ухилилася від поцілунку, аж раптом обоє посковзнулися й упали в замет. Коса Христини здавалася непроглядно чорною на біло-блакитному снігу, обличчя розрумянилося від легкого морозу, а темні очі сяяли від кохання до свого милого.
Тепер точно зловив! хихикнув Марко, а потім допоміг Христині піднятися і дбайливо обтрусив її шубку від снігу.
Ти не змерзла? запитав він.