Перед Січчю розкинулося передмістя як довга вуличка із шинками, кузнями та майстернями, маленькими крамничками, у яких продавали всілякі необхідні дрібнички. А сама козацька фортеця лежала за широким ровом, була оточена високим земляним валом зі встановленим на ньому міцним частоколом із загострених угорі стовбурів дерев, зі сторожовими вежами, гарматами та бійницями. Ще одна вежа-дзвіниця була на межі між Січчю й передмістям. Козаки минули передмістя та вїхали через масивні й міцні ворота всередину.
За частоколом, уздовж земляного валу, розташовувалися курені, у яких жили козаки, арсенал, де зберігали гармати й порох, січова школа, у якій навчали грамоти хлопчиків майбутніх козаків. У центрі, на широкому, рівному та чистому майдані була відбудована висока деревяна церква на честь Покрову Пресвятої Богородиці Святої Заступниці та Покровительки козаків. Тут же були військова козацька скарбниця, невеликий будиночок кошового отамана й січова канцелярія.
Троє друзів повернули коней до свого Величковського куреня. Як же втішно було знову бачити довгий, зрубаний із дерева
курінь! Якою радістю було знову зустріти товаришів! Для Влада, Марка й Тимофія курінь був не просто казармою, а рідною домівкою.
Відчинивши низькі двері з напівкруглою поперечиною й різьбленими, пофарбованими зеленою фарбою лутками, Тимофій увійшов у широкі сіни. Тут була курінна кухня, відділена від житлової частини перегородкою. У сінях стояла піч, груба якої була виведена в житлове приміщення. У печі весело тріскотів вогонь. Хлопець пройшов далі, окинув курінь поглядом нічого не змінилося відтоді, як він поїхав звідси влітку! Не змінилися ані помости уздовж стін, де спали козаки, ані довгий стіл, або сирно, як його називали запорожці, що тягся від порога до покуття, де висіли образи́ різних святих та лампадка і стояла кружечка-карнавка, куди запорожці клали гроші на закупівлю провізії наступного дня. Так само на стінах висіла зброя, а великі панікадила під стелею висвітлювали курінь.
Тимофій присів на те місце, де він звичайно спав. Хлопець відчув, що нарешті повернувся додому. Дійсно, тут його справжня домівка. Адже ані гостинний будинок Марка, ані його власний багатий та пишний маєток не зможуть замінити простоти його куреня. У двері просунулося обличчя Влада: «Красунчику, нам пощастило хлопці саме лазню натопили. Ходімо паритися!» Тимофій кивнув, дістав чистий одяг і вийшов.
Уже пізно ввечері Тимофій стояв на валу й задумливо дивився у степ. Сніг припинився, небо очистилося від сніжних хмар, і зійшов круглий, сумний місяць, заливши своїм мертвим світлом побілілі степові рівнини. У темно-синьому оксамиті нічного неба холодно заблищали далекі зірки, а трохи далі водна гладь Дніпра, який ще не встиг укритися льодом, відбивала місячні промені, ділячись їхнім світлом із навколишнім світом.
Тимофій не міг заснути, тому й вийшов на свіже повітря з натопленого куреня. Він подумки перебирав події прожитого дня й думав про Орисю. Сьогодні він відчайдушно ризикнув життям, але ж він обіцяв коханій повернутися живим. Мабуть, її молитви насправді бережуть його, якщо нині залишився живим. Згадуючи милий образ коханої, Тимофій линув думками туди, де тепер було його кохання. Що зараз робила Орися? Він згадував, як у дорозі вона засинала в його руках, пригорнувшись до його плеча. Наразі вона теж, найімовірніше, спить, заплющивши свої прекрасні очі.
Тобі не спиться, Красунчику? чийсь голос вивів його із задуми.
Тимофій озирнувся й побачив Хмельницького. Опальний чигиринський сотник відразу ж після приїзду пішов до будинку кошового, куди зібралися інші козацькі старшини про щось радитися, і, очевидно, після цієї ради сон також не йшов до чоловіка. Тимофій ствердно кивнув. Хмельницький став поруч із хлопцем, спрямувавши погляд своїх темних очей на білу рівнину.
Звідки ти знаєш мого батька? запитав Тимофій.
Ми разом із паном Микитою воювали під Смоленськом , відповів Богдан. Ми тоді дуже подружилися.
Тимофій згадав, як батько та старший брат брали участь у Смоленській війні. Йому тоді було девять років, тож якраз навчався у Львівській школі. От лише батько рідко згадував ту війну й мало розповідав про неї синові старому шляхтичеві було прикро, що довелося воювати проти одновірців, таких само православних християн, як і він. Але наказ короля є наказ!
Чому ти сумний? запитав Хмельницький.
Це так помітно?
Так, помітно. Що гнітить тебе, Тимофію? Або ти запізно шкодуєш про свій сьогоднішній учинок? хитро запитав Богдан, сподіваючись розговорити хлопця.
Ні, я не шкодую. Я просто згадав про те, що дав обіцянку одній людині повернутися живим, задумливо промовив Тимофій.
А! Мабуть, це дуже дорога для тебе людина, сказав Хмельницький, здогадавшись про причину його суму. Отже, ти зобовязаний виконати обіцянку, яку дав прекрасній панночці. А чому ти вирішив стати на мій бік? Адже ти шляхтич, і, як мені відомо, ваш рід багатий, та і брат твій нині не остання людина. Що змусило тебе?