Дівчина обняла Тимофія. «Господи, краще візьми моє життя, тільки хай він живе! Врятуй і збережи його!» подумала Орися. Вона вирішила заспокоїтися й не плакати хоча б перед Тимофієм. Зрештою, є милість Божа на цьому світі, якщо Він не допустив її шлюбу з ненависним Далевичем, хоча й не зовсім пристойним чином. Отже, милість Божа збереже і її коханого.
Я чекатиму тебе, Тимофію! Чекатиму й молитимуся! промовила Орися, утупившись у плече свого милого і приховуючи сльози.
Тільки, Орисю, не розповідай про повстання моєму братові. Ні я, ні Марко йому нічого не сказали. По-перше, мій брат останнім часом занадто честолюбний, тому йому ліпше поки нічого не знати. Хтозна, що в нього на думці! По-друге, Михайлик слабкий здоровям, і така страшна новина може йому зашкодити.
Я нікому нічого не розповім! пообіцяла Орися.
А коли я повернуся, ми влаштуємо таке пишне весілля, що всі нам заздритимуть! сказав Тимофій.
Ох, та хіба в пишному весіллі щастя? усміхнулася Орися. Нехай воно буде найпростішим, аби тільки ти був живим, здоровим і кохав мене! Лише б разом бути!
Ні! Хочу таке весілля, щоби навіть янголи з небес злетіли подивитися й випити за наше щастя! наполягав Тимофій, усміхаючись.
Ну добре! Зробимо так, як ти бажаєш, коханий! відповіла Орися, обіймаючи хлопця за шию і притискаючись до його грудей.
Наступного ранку виглянуло сонце, і Тимофій із Марком, не зволікаючи, почали збиратися в дорогу. Нянька Одарка тихо плакала їй було нестерпно боляче знову розлучатися зі своїм вихованцем. Хоча Тимофій уже виріс, та для старенької він, як і раніше, був маленьким хлопчиком, що крав на кухні солодкі пряники та пиріжки.
Ну не плач, няню! Не рви мені серце! Воно й так
болить від того, що потрібно так швидко покидати рідний дім, умовляв її Тимофій. Але я ж не на все життя їду. Скоро повернусь! Мене ж тут наречена чекає!
Та ти й минулого разу так говорив, що повернешся, а тебе півтора року не було, схлипувала старенька.
Няню, ти мусиш зрозуміти, що я виріс і не можу сидіти біля твоєї спідниці та слухати казки, як у дитинстві, мяко сказав Тимофій. Маю до тебе прохання подбай про Орисю. Служи їй так, як служила б мені. Це твій обовязок переді мною!
Подбаю я про панночку! схлипнула няня, витираючи сльози. Як же інакше, якщо ти її так кохаєш! Та й хто її тут ображатиме?!
Дивись, няню, Орися мені дорожча за життя, тому бережи її.
Няня кивала на знак згоди, зітхала й витирала сльози.
Ще більш болісною стала для Тимофія розлука із самою Орисею. Прощаючись із коханою в сінях, подалі від сторонніх очей, Тимофій так пристрасно цілував її, немов сподівався націлуватися про запас. Він бачив, що Орися ледве стримує сльози, і був удячний їй за це. Інакше би він не витримав і забрав дівчину із собою.
Я чекатиму на тебе, коханий! Бережи тебе Боже і Пресвята Богородиця! шепотіла Орися, цілуючи його у відповідь.
Нарешті молоді люди вийшли на ґанок, де нетерпляче переминався Марко, сумував Михайлик і з незворушним виглядом стояв Матвій.
Від Марка не приховався той погляд, яким пан полковник подивився на закоханих, щось недобре промайнуло в його холодних синіх очах. І це не сподобалося козаку. Але що тут скажеш? Та і як знати, про що саме подумав пан Матвій?
Тимофій обійняв брата, племінника й востаннє перед відїздом поцілував Орисі руку. Останній жагучий, сповнений кохання погляд і ось уже Тимофій їде до воріт. У воротах він усе ж зупинився й востаннє озирнувся. У Орисі кольнуло серце: «Коли я знову тебе побачу, коханий?»
Повними сліз очима дівчина дивилася вслід двом друзям і раптом відчула на собі погляд Матвія. Вона зніяковіла, швидко витерла сльози. Він підійшов до неї ближче і простягнув руку зі словами:
Ходімо, панно, у дім. Не личить тобі плакати на ґанку.
Орися вклала свою ручку в долоню Матвія. Той ніжно стиснув її й накрив другою долонею.
Не журися, мяко промовив Клесінський. Тимофій повернеться. А тепер ходімо, бо тут холодно, ти змерзнеш, і повів Орисю всередину, тримаючи за руку.
Розділ Х.ЗНОВУ СІЧ
Приїхавши до Чигирина саме на початку грудня, Марко з Тимофієм розшукали козака Заваду й розпитали його про Влада. Козак розповів, що Лютий був тут, але вже виїхав і просив передати, щоби вони прямували на Січ. Тоді друзі, не гаючись, поїхали слідом за Владом, поступово заглиблюючись у Дике Поле.
Сумний вигляд має зимовий степ. Зникли, немов вицвіли за спекотне літо, усі строкаті степові барви. Неначе списи, виставив степ суху траву й голі, чорно-сірі гаї уздовж річечок і приток Дніпра, ніби намагаючись захиститися від близької зими. Блідо-блакитне за сонячної погоди або низьке, сіре за негоди небо тиснуло на степові рівнини своїм неосяжним шатром. А холодний, швидкий вітер доносив запах мокрого від осінньої вогкості листя. Утім, навіть у цій осінній журбі степ тішив око своїм простором.
Таким само похмурим було й урочище Тернове, у яке все ж таки заїхали Марко з Тимофієм. На цьому наполіг Тимофій.
По-перше, воно нам якраз дорогою, і там можна заночувати, по-друге, маємо довідатись, що нового чутно на Січі, а Онисько напевно знає всі новини. І якщо там щось відбулося, то він усе розповість. Крім того, Влад міг до нього заїхати, бо не пропустить нагоди випити горілки. Адже Онисько найкращу горілку робить! А ще, Тимофій усміхнувся, там є хтось, хто буде декому радий.