Чого так тяжко? Потерпи, кохана. Уже майже приїхали, лагідно шепнув їй Тимофій.
Орися викликала в нього тривогу: вона дуже втомилась і змучилася за час подорожі. Тимофій щосили намагався полегшити незручності коханої, однак це не дуже в нього виходило, бо друзі поспішали і їхали дуже швидко, зупиняючись, тільки щоби поїсти та на ніч. Тендітна Орися покірливо зносила всі тяготи, мріючи лише про те, аби відстань, що відокремлювала її від Києва, якнайшвидше збільшилася. Дівчина досі страшилася переслідування, переживала, що батько дожене їх, і тоді коханий головою поплатиться за зухвале викрадення. Але однаково, попри всі незручності подорожі і тривогу, для Орисі було щастям проводити всі ці дні поруч із Тимофієм. Жодного разу дівчина так і не наважилася запитати його, чому вони з Марком поспішають у Запоріжжя, чому женуть коней. Дівчина розсудила, що якби Тимофій міг, то сам їй усе розповів би. А мовчить, отже, годі й допитувати.
Також жодного разу не запитала Орися Тимофія про те, коли вони повінчаються, якщо він одразу збирається їхати. Яким буде тепер її становище чужої нареченої-втікачки? І зараз, підїжджаючи до його дому, дівчина нарешті зважилася хоч трохи розпитати коханого про наболіле:
Я не тому, що втомилася. Я боюсь! Що скаже твій брат, коли ти мене привезеш? Як ти йому все поясниш?
Нічого він не скаже. І ні про що не спитає. Тільки радий буде.
Але як ти мене йому відрекомендуєш?
Тимофій торкнувся губами її щоки, а потім шепнув:
Як свою майбутню дружину.
Орися підняла на нього свої прекрасні очі й відповіла, ніяковіючи:
Але ж так наречених не привозять! Твій брат неодмінно запитає про моє походження, сімю й чому я приїхала з тобою невінчаною. Мені дуже соромно ось так постати перед ним. Що він про мене подумає?
Це не його турбота,
а наша, що ми ще не вінчані, усміхнувся Тимофій. Самі все влаштуємо. А щодо того, як тобі тут жити та на яких правах, не журися. Половина Волховиць і земель навколо моя, і везу тебе до себе додому. Скоро це буде і твій дім, у якому ти господарюватимеш.
Орися ще більше засоромилася від такої розмови.
Ліс несподівано розступився, відкривши широкі, рівні луки, через які дорога йшла прямо і впиралася у високий земляний насип із деревяним частоколом на ньому, двома сторожовими вежами з боків, оточений сухим широким ровом. Шляхтичі постійно ворогували один з одним, тому добре зміцнювали свої садиби, перетворювали їх на маленькі фортеці. Та й не раз Поділля стрясали своїми грабіжницькими набігами татари. Тому дід Тимофія, пан Володимир Клесінський, як небідний шляхтич побудував камяний будинок, насипавши навколо нього вал, а покійний пан Микита, вірний православю, змушений був ще ретельніше зміцнити свій маєток, викопавши рів такі укріплення хоча й не були неприступними, зате могли убезпечити від нападів і сусідів і татар. Утім, нині було більш-менш спокійно, тому міцні ворота стояли відчинені. На невеликій відстані від частоколу розкинувся великий вертоград, висаджений ще дідом Тимофія. Навесні, коли зацвітали фруктові дерева, і влітку цей сад, напевно, був чудовим, але тепер, глибокої осені, голий та похмурий, він лише наганяв смуток.
Троє втомлених подорожніх вїхали на подвіря. Величезні пси кинулися до гостей, один із них, найбільш кошлатий і старий принюхався, припинив гавкати й почав підлещуватися до Тимофія, виляючи хвостом, вочевидь, вірний пес добре памятав свого господаря, хоча той і нечасто навідувався додому.
Дім, збудований зі світлого каменю, був одноповерховий, але з високим фундаментом і яскравим черепичним дахом. Він не здавався приземистим, навпаки його витончені лінії, критий ґанок із різьбленими поручнями й вузькі високі вікна надавали будівлі легкості та вишуканості. Двір перед особняком був широкий і порожній, не забудований господарськими спорудами усі приміщення для челяді, стайні, сараї та комори лежали позаду обійстя.
На гавкіт собак прибігла челядь і, побачивши свого молодого пана, радісно зашуміла, уклоняючись йому, а з будинку вибіг худенький підліток невеликого зросту. Його гарні блакитні очі сяяли радістю, а зазвичай хворобливо-бліде личко забарвилося румянцем.
Дядечку Тимофію! Господи! Ми тебе й не чекали! Який же я радий! із неприхованим задоволенням вигукнув хлопчина і практично з дівочою ніжністю обійняв високого Тимофія. А той міцно, з любовю теж обійняв хлопчика за плечі і скуйовдив йому густе волосся.
Як же ти виріс, мій хлопчику! Як ти? Як твоє здоровя?
Останнім часом я добре почуваюся! Майже одужав. Памятаєш, ти обіцяв мені, що коли я одужаю, то забереш мене до себе, на Січ? І шаблю подаруєш!