Та не убуде з нього!
Тітко Насте, а як ти здогадалася, що я дівчина?
Та твій любкó так ніжно тебе з коня знімав, а очі його так сяяли, що відразу все зрозуміло стало, усміхнулася ковалиха. Адже так лише з коханими поводяться. Та й потім, ти ж шапку не зняла, коли до хати увійшла. А як же так вийшло, що ти зважилася з молодим хлопцем із дому втекти? Не страшно тобі? Невже твої батьки навідріз відмовилися тебе за такого пригожого козака заміж видати?
Ні, не страшно мені було тікати, похитала головою Орися. Страшніше залишитися вдома. Батько прагнув видати мене заміж за багатого католика, а мого Тимофія й бачити не хотів. Адже він православний.
Ти, видно, знатного роду й унію прийняла або католичка, якщо тебе за католика просватали? запитала Настя, нахмурившись.
Орися трохи подумала, а потім, зваживши все, заговорила:
Ні, я православна. Батько наполягав, щоб унію прийняла, але я не можу відступитися від віри моїх предків. Мій батько звичайний міщанин, а ось Тимофій шляхтич. Але, незважаючи на це, батько однаково його зненавидів, тому й не залишилося в нас із ним іншого вибору.
А якщо вас упіймають? запитала ковалиха.
Ох, дасть Бог, не спіймають. Мій батько навіть не знав, що я кохаю Тимофія, тож є надія, що він не подумає на мого нареченого.
Але ж для твого батька твоє безслідне зникнення стало страшенним горем, трохи вкрадливо сказала жінка.
Орися зітхнула. У дорозі вона часто замислювалася про те, як страждає її батько, тому що не знає, де вона й що з нею трапилось. А ще дівчина усвідомлювала, що в очах людей вона і її милий учинили ганебно. Проте кохання до Тимофія пересилювало і совість, і сором, і всі інші почуття.
Ми все розповімо моєму батькові тоді, коли повінчаємося, сказала Орися. Тоді він уже нічого не зможе вдіяти і змириться з цим.
Дивно вчиняє доля, задумливо промовила Настя. Батьків потрібно слухатися, але у твоєму випадку краще не послухатися, ніж душу свою губити та ще й життя своє з нелюбом прожити! А я ось теж знатного роду, несподівано сказала жінка.
Орися з подивом подивилася на Анастасію як жінка благородного походження могла вийти заміж за простого коваля й жити як звичайна селянка? Анастасія зрозуміла її здивований погляд по-своєму та гірко посміхнулася.
Ти, мабуть, засуджуєш мене, що я з простим ковалем живу?
Бог із тобою, тітонько! Та як я можу? Мені це й на думку не спало! Просто дивно таке чути. Ти теж утекла зі своїм чоловіком, коли ви молоді були?
Ні, не втекли. Хоча знай я, що все так складеться, відразу б з Іванком із дому пішла. Батько мій був дрібним шляхтичем, православним, зітхнувши, почала Настя свою розповідь. На маєток його не раз сусіди, католики, зазіхали, усе відібрати намагалися. Навіть до мене сваталися, але батько нізащо не хотів видавати мене за католика. А потім він раптово помер, Царство йому Небесне. Усе своє майно залишив мені, і це стало моїм вироком. Як поховала я його, то й не було мені життя відтоді: усі почали лізти з опікунством, а то й у чоловіки нахабно набиватися. Особливо старався в цьому мій сусід, чиї землі були поруч із моїми йому якраз зручно було на мені одружитися. Він мені спокою не давав, поки я не вигнала його. Ось тоді він так розлютився на мене, що вирішив помститися. Приїхав якось уночі, розграбував мій будинок,
а мене його челядь... Анастасія замовкла й відвернулась, а Орися жахнулася: до неї дійшло, що сталося з нещасною жінкою під час нападу на її будинок. Відтоді я не можу мати дітей, завершила жінка.
Але як так можна? Ти ж знатного роду! Як можна так чинити з рівним собі? А хіба ти не скаржилася? Хіба не було кому тебе захистити?
А хто захищатиме або допомагатиме православній без звязків, без рідні? Ніхто. Наді мною тільки посміялися б у суді. Та й після всього цього я ледь вижила. Мене побили до півсмерті й кинули помирати. Іванко врятував підібрав, лікував, доглядав, і, коли я оговталася після побоїв, ми пішли з тих місць назавжди. Він був не хлопом, а вільною людиною і служив у мого батька ковалем. Раніше я ніколи на нього й уваги не звертала: яке мені, панночці, діло до якогось коваля?! А от він закохався, але не смів і очей на мене підняти. Уже багато років ми живемо разом, і для нього я однаково залишилася панночкою, хоча він і чоловіком мені став. Хай би що я наказала усе покірно виконує.
На красивому обличчі Орисі відобразилися і жалість до несправедливо скривдженої жінки, і обурення на її кривдників, а на очі навернулися сльози.
Не жалій мене, дівчинко. У кожного своя доля. Та й щасливо я живу зі своїм Іванком кращого чоловіка, ніж він, і бажати не варто. Прикро тільки, що діток у нас немає. Гаразд, пізно вже, лізь на піч спати. Утомилася ти весь день сидіти в сідлі, тобі виспатися треба. А то твій милий говорив, що завтра вам потрібно раніше виїхати.
Орися піднялася на піч і, лежачи в теплі, усе ніяк не могла заспокоїтися. Їй дуже було шкода добру жінку, з якою так жорстоко обійшлася доля.
Сирим ранком троє мандрівників, забезпечені їжею доброю дружиною коваля, вирушили в дорогу до Волховиць було вже недалеко.