Орися ніяк не очікувала, що її милому все відомо. Його гнів, швидка розлука з ним, думки про ненависний шлюб зовсім доконали нещасну дівчину, і вона розридалася ще дужче, ніж учора. Тимофієві стало соромно за цей свій спалах гніву та ревнощів. «Та я ж ревную її, немов старий шкарбан! Господи, ну як я віддам її іншому?!» подумав хлопець.
Неправда! Я... Я нізащо не проміняла б... тебе... ні на кого іншого! Я краще померла б, ніж... ніж відмовилася б від тебе. Я... я не хочу за нього йти. Не хочу! Він нахабний і гидкий, але... але батько так вирішив. Він... він не питав моєї... згоди, а сам вирішив. Я не можу... піти проти... проти волі батька! гірко схлипуючи, пояснювалася дівчина. А якби... я... розповіла тобі, то ти убив би їх обох, і тоді тебе стратили б за вбивство! Ось чому я... я мовчала весь цей час. Я не можу... і не хочу... навіть думати про те... про те, що тебе не стане! Ліпше нехай одна я... мучитимуся та страждатиму, аби тільки ти жив!
Сховавши обличчя на його плечі, Орися знову так гірко заридала, що в Тимофія від жалю защеміло серце. Притиснувши її до себе, він дав дівчині можливість виплакатися, а сам, дивлячись на осінній ліс, замислився: «Як же так виходить? Я заможніший і знатніший за цього ляха, але мене нахабно виставляють із дому і зневажають, бо я не поляк і не католик. Мою кохану віддають, та що там віддають продають, мов породисту кобилу, проклятому ляхові, а я мушу мовчати й вирвати собі, та і їй теж, серце з грудей? Ну вже ні! Вона буде моєю! Нехай хоч усе польське військо на мене піде, але я її нікому не віддам!»
Тимофій прийняв рішення.
Легко свиснувши, він трохи присів, підхопив здивовану його поведінкою Орисю під коліна й перекинув через плече.
Ти що робиш? скрикнула дівчина, спробувавши вивільнитися.
Тихіше, Орисю, не кричи. Не віддали тебе мені добром, отже, силою заберу!
Розумний Ворон швидко зявився на свист свого господаря. Тимофій і сам не зрозумів, як у нього вийшло влізти в сідло разом з Орисею, що брикалася на плечі. Чи то Ворон, який розумів свого господаря без слів, присів нижче, чи то гнів та образа надали йому спритності, але Тимофій, не випускаючи дівчини з рук, опинився в сідлі. Пізніше, згадуючи їхню втечу, він і сам дивувався цій загадці.
Пусти мене! Ти що задумав? Орися вже почала кричати, але Тимофій, посадивши її поперед себе на шию Ворона, просто затулив їй рота.
Тимофій по-особливому свиснув, і Ворон, немов випущена стріла, зірвався з місця. Орися, яка вперше в житті опинилася в сідлі, від страху впасти припинила кричати й вириватися та міцно вчепилася в коханого. Молодий козак потягнув поводи, указуючи коню напрямок. Ворон був татарської породи, іноходець, і тому мяко розгойдувався з боку в бік. Звиклий до цього похитування, Тимофій зовсім не звертав уваги на страх Орисі, лише міцно тримав її та пильно придивлявся, чи немає поблизу випадкового свідка. На щастя, таких небажаних свідків не виявилося, інакше розгніваний Тимофій без жалю зрубав би їм голови.
У цей час Марко нетерпляче тупцював на узбіччі дороги в очікуванні друга: де ж цей жінколюб? Але ось удалечині
почувся кінський тупіт. Марко з полегшенням зітхнув нарешті! Утім, видовище, що відкрилося йому, змусило заклякнути хлопця: Ворон скакав, наче навіжений, а на ньому сиділа перелякана Орися, міцно вчепившись у Тимофія.
Ти з глузду зїхав! прокричав Марко.
Але його друг не зупинився, тільки крикнув на ходу: «Потім усе поясню! Поїхали!»
Марко, вибухнувши прокльонами, схопився на свого коня і, пришпоривши його, поскакав слідом за другом, який звернув на бічну дорогу, що вела в темний ліс.
За годину скаженої скачки, коли вже можна було не побоюватися ані випадкових свідків, ані можливого переслідування, Тимофій зупинив Ворона на невеликій лісовій галявині. Знявши з коня ледь живу від страху Орисю, Тимофій скинув із себе підбитий дорогим хутром і шитий сріблом жупан та накинув дівчині на плечі ставало прохолодно, і він боявся, що його тендітна кохана зовсім змерзне після такої швидкої їзди. Потім хлопець відвів дівчину вбік, до поваленого бурею дерева.
Поговоримо? запитав він.
Орися досі не отямилася і тремтіла від нервової напруги та страху. Вона боязко подивилася на свого викрадача великими, ледь заплаканими очима й мимоволі нагадала Тимофієві маленьку перелякану дитину.
Як ти міг так учинити зі мною, Тимофію? засмучено запитала дівчина.
Я не міг зробити інакше. Орисю, ти моя, і нікому я тебе не віддам, категорично заявив молодий козак.
Але що буде зі мною далі? Що ти зробиш зі мною?
Тимофій усміхнувся. Він розумів, що Орися розгублена, налякана таким його відчайдушним вчинком. «Адже вона кохає мене! Я бачу, відчуваю це! Але варто переконати її піти зі мною її кохання пересилить у ній страх!» думав хлопець.
А що тобі хотілося б, аби я зробив із тобою, сонечко моє? грайливо спитав він, обіймаючи її за плечі.
Поверни мене додому! попросила дівчина і благально подивилася на нього. Прошу тебе! Мій батько дуже розгнівається! А що подумає Катруся? Вона збожеволіє з тривоги. Хоч їй повідом, де я!
Ні. Дороги назад немає ні для тебе, ні для мене. І якщо зараз маємо шанс утекти й бути разом, то, повернувшись назад, ми обидва його втратимо назавжди. Викравши тебе, я скоїв злочин. Твій лях тепер має право на палю мене посадити. І його правда буде! Чи тобі цього хочеться, Орисю? запитав Тимофій, тому що за законом за викрадення жінки йому загрожувала страта . Він промовчав про те, що стратити могли й Орисю, якби цього забажав її батько або наречений. Але дівчина це й сама знала, хоча зовсім не думала про себе її більше турбувало те, як можуть учинити із Тимофієм.