Орися зітхнула несподівано легко
дістала вона цей дозвіл. Отже, сама доля!
Але раптом у памяті Орисі спливли слова одного православного священика. Дивлячись на неї добрими й мудрими очима, він мяко говорив їй: «Дитино, у кожного з нас свій хрест! Нікому Господь не дасть випробування важче, ніж людина може витримати. Неси свій хрест гідно, і Бог не залишить тебе без Своєї милості!» Це було того дня, коли чотирнадцятирічна Орися вперше пішла проти волі батька, відмовившись прийняти унію. Того дня її мучили сумніви а чи не вчиняє вона гріх, ідучи проти волі батька? Адже Церква вчить бути слухняними батьківській волі! Ось тоді й відбулася ця розмова з православним священиком.
Несподівано дівчина жахнулася власних думок. Та як можна накласти на себе руки?! Як можна ось так просто взяти й забрати в себе дорогоцінний дар небес безсмертну душу?! Ні, це страшний гріх! Навіть думати про це грішно!
Орися кинулася до ікони Богородиці та зі сльозами на очах зашепотіла молитву. Хто, крім Пречистої Діви, заступиться за неї перед Богом? Хто, крім Неї, витре її сльози?
Якщо її доля склалася саме так, отже, на це є воля Божа. Такий її хрест, який треба гідно нести все життя.
Боязка надія закралася у змучену душу дівчини. «На все воля Божа, і моя доля в Його руках. Може, Він зглянеться наді мною й позбавить ненависного шлюбу? Мені ж не дано знати своє майбутнє! Адже поки людина жива, завжди є надія», думала нещасна Орися, і вперше за весь час у неї полегшало на серці. І, вже трохи заспокоєна, дівчина лягла спати.
А Тимофій майже не спав цієї ночі. Висловлена Марком думка про те, що Орися може піти заміж із власної волі, за власним розрахунком, не давала йому спокою. Якби це і справді було рішення самої Орисі, то Тимофій не втручався би на милування немає силування! Але невже його кохана могла з ним так учинити? Він відчував, що Орися його кохає всім серцем, що вона ніколи не зрадить його. Насправді Тимофій не розумів того, що його мучать ревнощі. Уперше він чітко усвідомив, що на його кохану, його Орисеньку, задивляються інші чоловіки, домагаються її уваги, мріють володіти нею. І ця думка зводила його з розуму, а розпечене залізо ревнощів обпікало його серце. Тимофій крутився без сну на пишних, мяких перинах, які щедро послала йому турботлива Агафія.
Наступного дня в домі Воловодів стояла така туга, що звідти хотілося втікати світ за очі. Агафія й пані Марися, гірко ридаючи, просто повисли на Маркові під час прощання. Свою частку поцілунків та обіймів дістав і Тимофій.
Нарешті двоє друзів виїхали з міста. Тимофій озирнувся прекрасний Київ, освітлений скупим осіннім сонцем, позолочений пожовклим листям садів і маківками храмів, немов прощався з ним. Тут він знайшов своє кохання, тут він уперше пізнав горе. «Чим ти зустрінеш мене наступного разу?» подумав Тимофій. А чи буде цей наступний раз? Буде! Він ще повернеться сюди!
Молодий козак повернув Ворона до слобідки, де жила подруга Орисі, і не доїжджаючи до неї, звернув до лісу та без зусиль знайшов заповітний струмочок, куди мала прийти його кохана на їхню останню зустріч.
Розділ VІІІ. ВИКРАДЕННЯ
Тимофій уже чекав її біля невеликого потічка, який усе ще весело й завзято, по-літньому, дзюрчав, немов осінь ще не настала. Молодий козак був замисленим і похмурим, він витончено притулився до стовбура дерева. Орися підбігла до коханого, допитливо зазирнула
йому в очі, намагаючись зрозуміти, що коїться в нього в душі. Але Тимофій незворушно, нічим не видаючи своїх емоцій, дивився на неї й думав: «Цікаво, скаже вона мені чи ні?»
Орися боязко торкнулася його щоки, потім її пальчики ковзнули до його скроні, і вона обняла Тимофія, не помічаючи, що він не відповідає на її ласку.
Ти хоч іноді мене згадуватимеш? не в силах більше мовчати, вона заговорила першою.
Чому ж іноді, моя ягідко? Хіба ми навік прощаємося? Адже я повернуся до тебе, моє серденько! Чи ти не чекатимеш мене? вкрадливо запитав Тимофій, не зводячи з Орисі погляду.
Орися відвела погляд убік: як вона скаже йому, що це дійсно їхня остання зустріч? Як пояснити Тимофієві, що скоро вона вийде заміж за того, кого обрав їй батько? Але щось говорити було потрібно, тому, зібравшись із духом, Орися підняла погляд на коханого й заговорила:
Я готова весь вік тебе чекати, лише серцем відчуваю, що це наша остання зустріч. Проте, хай що трапиться, знай, я нікого й ніколи не кохала і не покохаю так, як тебе. Згадуй мене хоч іноді. Бережи тебе Бог, моє щастя!
Голос Орисі зрадливо затремтів.
Ти говориш так, моя зіронько, ніби навіки зі мною прощаєшся? холодно запитав її Тимофій.
Ні, що ти! Я... Просто я... дівчина швидко заплескала віями, сподіваючись стримати сльози, бо відчула, що ось-ось розплачеться.
Просто ти брешеш мені, Орисю! вибухнув Тимофій, і його сині очі заблищали від гніву. Ти виходиш заміж за Далевича. Чи не так? Отже, ти проміняла моє кохання на сите життя з клятим ляхом? Чому, Орисю? Чому ти мені нічого не казала? Відповідай!