Ні, на щастя для мене, ще не вирішив. Але своїми словами ти мимоволі наступив мені на хворий мозоль, Кражевський сумно усміхнувся й одразу ж почав скаржитися: Я відчуваю себе негідником, пане Тимофію! Я винен у нещасті однієї гарної дівчини!
Невже ти розбив їй серце? невесело усміхнувся Тимофій, шкодуючи, що так недоречно зустрів Яцека. «Ще доведеться з ним у корчму тягнутися! Адже так просто не відчепиться!» подумав молодий козак.
Ну, можна й так сказати, тільки от... Яцек замявся. Він не мав близьких друзів, а так хотілося хоч перед кимось полегшити свою душу. А Тимофій був такою людиною, яка змогла б його зрозуміти, адже він був єдиним із його приятелів, у кому шляхетська гордість поєднувалася з доброзичливістю. Тому Яцек, не боячись бути висміяним за свої муки совісті, швидко повів далі: Так недобре вийшло! На початку осені приїхав до Києва у своїх справах один мій знайомий, пан Далевич. Добра, багата людина. У мене зупинився. Та ти, пане, маєш його памятати. Він якось бенкетував із нами.
Тимофій
нахмурився, але пригадав цього зарозумілого поляка.
Так от, познайомив я його з паном Голубом, говорив Яцек. А пан Далевич візьми та й закохайся в його дочку. А потім попросив її руки, а Голуб одразу ж і згоду свою дав. Бідна панночка, дочка урядника, як дізналася, ледь не збожеволіла. Ніколи не бачив, аби дівчина так упадала у відчай від звістки про заміжжя. Ненависний їй мій друг. Тепер бідна панна Орися ходить, наче тінь. Ось іду я, пане Тимофію, думаю про все це і шкодую вже про те, що привів свого знайомого до урядника. Мимоволі винен я в її нещасті.
Зі згадкою імені Голуба Тимофій, який не дуже уважно слухав Яцека, напружився, але не повірив своїм вухам, коли почув про Орисю.
Ти, напевно, хотів сказати панна Бася, її ж першу начебто Голуб збирався заміж видавати? Тимофій досі наївно сподівався, що він неправильно зрозумів Кражевського.
Та ні, якраз навпаки! сказав Яцек, дивуючись такій нетямущості. Пан Далевич посватався до старшої дочки урядника, до панни Орисі. І старий Голуб із задоволенням дав свою згоду. Я був присутнім під час цього й бачив, як бідна дівчина мало не знепритомніла з горя. Тепер почуваюся винним перед нею.
Сокольничий опустив очі додолу, тому не побачив, як страшно зблід Тимофій, як міцно стиснув кулаки. Пан Яцек навіть не відав, що перебуває за крок від власної загибелі, до Тимофія нарешті дійшов зміст його слів, і він лише зусиллям волі втримався від того, щоби не придушити Кражевського на місці від гніву. Адже смерть Яцека не вирішить біди, тому Тимофій опанував себе й докладніше розпитав поляка про все.
Та що розповідати, пане Клесінський! Я почуваюся страшно винуватим! І це почуття мучить мене ось уже багато днів! скаржився Яцек. Я й мої покійні батьки знали Далевича в Польщі. Він шляхтич, але не дуже знатний. Дуже багатий, але багатство своє нажив торгівлею, знехтувавши шляхетською честю. Відомо мені й те, що він дуже жорстокий і розпусний, та Голуб цим не переймається. Йому головне видати дочку вигідно й за багату людину. А до того, який його майбутній зять, байдуже. Я знаю його давно він завжди вислужувався перед усіма. Але щоб ось так продавати свою дочку такій людині, як Далевич?! Це просто безсердечний та жорстокий батько! Я, з моїм тяжким становищем, двічі подумав би, перш ніж родичатися з таким! Дуже гірко шкодую, що взагалі зустрів цього Далевича і прийняв його у своєму домі. Але відмовити не міг усе ж він мені земляк та й давній знайомий. Бідна панна Орися!
Тимофій слухав, і дедалі дужче в ньому скипала лють. Він подивився на Яцека на обличчі сокольничого було стільки каяття і страждання, що Тимофій зрозумів не так уже він і винен. І якби Кражевський знав, що все так обернеться, то неодмінно постарався б перешкодити цьому сватанню. Але треба було щось робити, тому Тимофій швидко розпрощався з паном Яцеком і поспішив додому. Там він застав просто в сінях тітку Агафію й бабусю, які чекали його повернення. Обидві жінки кинулися до нього й разом заговорили:
Пане Тимофію, пане, допоможи нам! Марко сказав, що ви завтра їдете! Умов його залишитися ще хоч на один день! Вплинь на Марка!
Тимофій подивився на обох жінок і мати і бабуся, заплакані, з надією в очах, дивилися на нього. Такий несподіваний відїзд сина й милого онука став для них страшним горем, і жінки хапалися за будь-яку можливість відтягнути гірку мить розлуки. Тимофій не зміг їм відмовити: «Добре, я поговорю з ним», пообіцяв він і, засмучений, пройшов до кімнати, де Марко, охоплений спрагою діяльності, перебирав і укладав свої речі, вирішуючи, що взяти із собою, а що можна залишити тут.
А, зявився нарешті! Чув би ти, що тут коїлось, коли вони дізналися про наш відїзд. Не дивно, що батько втік звідси! Це ж збожеволіти можна від бабських криків і вересків. Починай збиратися! Ми їдемо завтра опівдні. Довелося погодитися трохи затриматися!
Тимофій байдуже дивився на те, як Марко перебирає й укладає свої ошатні свитки, жупани та каптани.
Та що з тобою? Ти наче з хреста знятий! запитав Марко, подивившись на нього.
Вона виходить заміж, Марку. Точніше, її силою заміж видають, відповів Тимофій і присів на своє ліжко. Марко закинув збори й сів біля друга таким пригніченим і нещасним він ще ніколи його не бачив.