Стояла чудова осінь. Ліси навколо Києва забарвилися золотом і порфіром зі смарагдовими домішками все ще зеленого листя, а блідо-блакитне небо прозорим пологом накривало це яскраве вянення природи. Дні були ясні й теплі, незважаючи на те, що починався листопад. Але все ж листя дубового гаю вже облітало, а блакитні води Дніпра зблякли, потьмяніли, утративши свою літню лазур. Тимофій радів теплій погоді це давало їм з Орисею можливість і далі безперешкодно зустрічатися потайки в гаю, далеко від чужих очей.
Але цього разу молодий козак поспішав до коханої дівчини зі змішаним почуттям з одного боку, перед ним відкрилося широке поле дії, зявилася надія змінити своє життя на краще, а з іншого боку через розлуку з Орисею він упадав у розпач. Та цей день однаково мав колись настати, і Тимофій утішався надією на те, що наступної зустрічі він уже матиме змогу повести кохану під вінець.
Постать коханої дівчини в багатій свиті з темно-зеленого дорогого сукна, з відкладним коміром, підбитим темним хутром, Тимофій помітив здалеку. Тільки чому так понуро опущені її плечі?
Орисенько! покликав він її.
Дівчина обернулася, обличчя її засвітилося радістю. Вона кинулася до нього на шию, притулилася лобом до його щоки.
Кохана моя! Тимофій обійняв дівчину за стан і підняв, притискаючи до себе.
Орися подивилася йому в очі, і Тимофій трохи спохмурнів у них він побачив затаєну муку, яку кохана ось уже стільки днів намагалася приховати.
Що трапилося, сонце моє? Ти сама не своя?
Та ні, Тимофієчку! Тобі так здається. Зі мною все гаразд, дівчина усміхнулася, але її
усмішка була якась вимучена.
Що сталося? Я ж бачу, що тебе щось мучить, мила!
Дівчина подивилася йому просто в очі й відповіла:
Зі мною, правда, усе гаразд. Я думала про те, що буде з нами далі.
Тимофій знітився.
Про це я й хотів із тобою поговорити, обережно почав він розмову. Завтра, у крайньому разі, післязавтра мені треба поїхати. Я мушу терміново повернутися на Січ, трохи приховавши істину, промовив Тимофій.
Дівчина закрила обличчя руками.
Орисю, мила! Тимофій відняв її руки від обличчя очі дівчини були повні сліз. Тільки не плач, прошу тебе! Я ж не навік їду!
Але дівчина, змучена думками про своє заміжжя з ненависною їй людиною, ще й дізнавшись про неочікуваний відїзд свого милого, просто не витримала й заплакала. Тимофій розраджував її, як умів. Він клявся у коханні, обіцяв, що обовязково повернеться, що зробить усе, аби вони були разом, але Орися була невтішною. Нарешті дівчина почала заспокоюватися. Усе ще схлипуючи, вона запитала:
Тимофієчку, чому ти їдеш?
Я не можу розповісти тобі все, бо це не моя таємниця, замявся Тимофій. Але повір мені, це важливо! Важливо не лише для мене, а й для тебе, для нас.
Отже, ти поїдеш уже завтра? зітхнувши, запитала Орися.
Гадаю, що так.
«Може, воно й на краще? Так він хоч не знатиме й не вбє Далевича. О, мій коханий! Ліпше нехай я мучитимусь, але ти житимеш!» гірко подумала дівчина. Швидка розлука, яку кожен із них сприймав по-різному, розривала серця закоханої пари.
Коханий, отже, ми бачимося востаннє? знову запитала Орися.
Тимофій не знайшов у собі сили відповісти і просто кивнув. Орися притулилась обличчям до його плеча, а Тимофій обійняв її, ніжно притискаючи до себе за тендітні плечі й тонкий стан. Йому не хотілося думати, що ця їхня зустріч все-таки остання.
Побачимося завтра востаннє! Будь ласка, кохана, я прошу тебе! благав Тимофій.
Орися підняла на нього сумне обличчя. Сині очі коханого дивилися на неї з таким благанням, що вона не мала змоги відмовити.
Сьогодні Катруся писала мені і кликала до себе заночувати. Я відпрошуся в батька й завтра піду до неї. Так от, там ми і зможемо побачитися, відповіла дівчина. Ти знаєш, де її слобідка?
Тимофій ствердно кивнув.
Неподалік неї є струмочок на самому початку лісу, я прийду до тебе туди опівдні. Раніше просто не зможу. Але ж тобі завтра треба їхати?
Отже, поїду ввечері, уночі. Я з місця не зрушу, поки не побачуся з тобою, відповів Тимофій.
Засмучені закохані пішли гайком, піднялися до Михайлівської стежки. Тут вони поцілувалися, і Орися пішла вперед сама. Молоді люди завжди так робили, оберігаючи свою таємницю, щоби ніхто з випадкових перехожих не побачив їх разом і не доніс Голубу. Коли дівчина зникла з очей, Тимофій рушив за нею.
Сумний ішов він вулицями Києва. Уже сутеніло, у вікнах будинків спалахувало світло, містяни влаштовувалися вечеряти та відпочивати після трудового дня. Тимофій згадував, як він приїхав сюди влітку, як ось тут на цій самій вулиці зіткнувся з Орисею й вона вперше йому усміхнулася. Перебуваючи в глибокій задумі, він не помітив Яцека, який ішов йому назустріч.
Пане Клесінський! Що з тобою? Ти зовсім на дорогу не дивишся? гукнув його шляхтич.
Тимофій підняв очі.
А, пане Кражевський, вибач, занадто задумався, от і не побачив тебе, відповів він.
Та я й дивлюся, що ти зовсім сумний. Часом не сталося якоїсь біди в тебе?
Та ні, усе гаразд. Та й ти, пане, як я подивлюся, теж невеселий? придивившись до сокольничого, відповів Тимофій. Невже пан Голуб вирішив видати свою небогу заміж в обхід тебе?