Марко зітхнув як же все це йому набридло й остогиділо! А ще навіть і зима не почалась, а він уже втомився від такого життя!
І ще до всіх цих прикрих обставин треба було Тимофієві захопитися донькою урядника! Марко нічого не мав проти Орисі, але не вірив у серйозність почуттів цієї пари. Він знав, що Тимофій палкий гульвіса, і жінки частенько самі вішалися йому на шию. Але ніколи раніше його друг не захоплювався так довго однією жінкою. Марко хвилювався про те, що серце Тимофія може серйозно постраждати від цієї любові. Орисю він памятав зовсім маленькою дівчинкою й тому абсолютно не знав і не уявляв, яка вона, який має норов і характер. Дедалі більше Марко схилявся до думки, що тут найшла коса на камінь Тимофій, який раніше так легко грав жіночими серцями, занадто захопився й ось-ось міг покохати дівчину, якщо вже не покохав, а сама Орися просто морочила його другові голову, користуючись увагою молодого вродливого чоловіка.
Тимофій у задумі дивився у вікно. Таким він був доти, доки не наставав час іти на побачення до Орисі. Тоді він знову ставав колишнім, веселим і завзятим Тимофієм, яким був до приїзду в Київ. Задумливість Тимофія помітили всі домочадці. Така переміна у хлопцеві спричиняла тривогу в доброї Агафії, яка ставилася до нього, наче до рідного сина, чи не захворів цей милий хлопець, чи не зурочили його тут, чи не причарували? Навіть пані Марися помітила, що Тимофій сохне без видимих причин, і захвилювалась. Це було взагалі нечуваним старенька ніколи ні про кого не турбувалася й ні за ким не шкодувала.
Ось і зараз гарне обличчя Тимофія було вкрай задумливим, соболині брови трохи нахмурені, а погляд прекрасних очей, проникаючи крізь шибку, блукав десь удалечині.
Про свою любку думаєш? запитав Марко, щоби порушити нудне мовчання.
Тимофій кивнув.
Чого ти так сохнеш за цією дівчинкою? Невже думаєш, що вона і справді може покохати тебе, адже вона ще зовсім дитя?
Вона кохає мене, Марку, відповів Тимофій так, наче це була непорушна істина.
Та будь-яка скаже тобі те саме, лиш би такий красень, як ти, був поруч! посміхнувся Марко. І що ти думаєш робити з нею далі? Увесь вік ось так потайки зустрічатися? Чи невже ти надумав із нею одружитися? Або просто погуляєш і поїдеш навесні?
Я хоч зараз пішов би з нею під вінець, та тільки цей старий шкарбан, її таточко, кістьми на моєму шляху ляже, але не допустить нашого шлюбу.
І куди ти потім її подінеш, якщо одружишся? розпитував Марко. Залишишся жити тут? Чи як?
Я ще поки не вирішив, треба запитати Орисю, чого їй захочеться. Та й можливості не те, що одружитися з нею, навіть до будинку її увійти в мене поки немає! Ось над цим і думаю. Знаєш, корчмар Айзік порадив мені звернутися по допомогу до війта. Ходика дійсно міг би натиснути на старого Голуба.
Дожили! Ти вже й корчмареві душу виливаєш пяними сльозами? пирхнув Марко, а про себе подумав: «Справді, дожили! Тепер він ще й думку своєї дівки запитує та під її бажання підлаштовується! Зовсім дівчисько його в дугу скрутило!»
Та ні! Він сам здогадався про все. Айзік добра людина. Тільки от підказаний ним спосіб мене не влаштовує.
Ще б пак! Лише цього бракувало до цього лядського холуя на уклін іти! похитав головою Марко.
Тут у дворі пролунав шум. Марко з цікавістю й таємною надією на позбавлення від нудьги виглянув у вікно, і обличчя його засяяло з радості.
Дивись, хто приїхав! вигукнув він.
Тимофій байдуже подивився у вікно, але і його обличчя теж освітилося радістю.
Та це ж Влад! Цікаво, що він тут робить і як нас знайшов?
Обоє друзів вибігли на ґанок, де неочікуваний гість уже спішився і віддавав поводи челяднику.
Здорово, братики! Влад розкинув руки та обійняв одразу обох. Ой, який я радий вас бачити! Який радий! Хоч дві гідні пики, замість самих пісних навколо!
Влад перебував в одному курені з Марком та Тимофієм, і з деяких пір двоє друзів дуже міцно здружилися з ним. Хлопець не мав прізвища, тобто його ніхто не знав, зате гострі на язик запорожці дали йому прізвисько Лютий, бо прізвисько своє він виправдовував, оскільки був дуже хоробрим, жорстоким і відчайдушним воїном.
Козаки випадково знайшли знесиленого від голоду Влада в степу ще хлопчиком, коли він майже вмирав. Суворі, бувалі воїни жахнулися, коли дізналися, що таке мале хлопча саме, без чиєїсь допомоги прийшло з-під Чернігова, як Влад їм сказав, у запорізькі степи. Козаки виходили його, і відтоді Влад жив так, наче у свій останній день у житті. Він не знав жалості ні до татар, ні до поляків, ні до інших ворогів. Влад ніколи не був жадібним до грошей і добра, а все, що наживав, легко спускав за нагоди. Але одне в ньому залишилося незмінним Влад зберігав свою козацьку честь, був відданим інтересам Війська Запорізького Низового і своїм товаришам зі зброї. Він був майже одного віку з Марком і Тимофієм, хоча скільки йому насправді було років, Влад і сам не відав, адже не знав дати свого народження. Він був таким само високим і сильним, як і двоє друзів, але його обличчя спотворював страшний шрам, що перетинав чоло й щоку до самого підборіддя. Цей шрам ще зовсім юний Влад дістав у сутичці з татарами сильний удар шаблі дивом не зачепив око, але відтоді молодий козак мав непривабливий вигляд.