Пан Вацлав покохав дівчину, але по-своєму. Він уважав, що Орися мусить бути йому вдячна вже за те, що він вирішив укласти шлюб із нею, дівчиною неблагородного походження, та ще й православною. «Але нічого коли ми повінчаємося, то я навчу її слухатися й цінувати мою прихильність! А якщо вона мені набридне, то завжди можна вирішити це питання, позбавившись дружини», думав Далевич. Його азарт уже почав згасати спочатку, коли Орися була для нього недоступною, він пристрасно бажав нею володіти. Але коли він майже дістав дівчину, то запал трохи згас.
Серед передвесільного клопоту виникла проблема католицький священик відмовлявся вінчати православну й католика. Однак Далевич спритно здолав цю перешкоду, заплативши кругленьку суму золотом. Після чого ксьондз швиденько заплющив очі на те, що наречена єретичка.
Від Тимофія дівчина приховувала весь цей жах. Чималих душевних сил докладала бідна Орися для того, щоби стриматися й не розридатися в обіймах коханого. Нещасна дівчина розуміла, що варто їй сказати хоч слово і настане жахлива розвязка цієї трагедії. А Тимофій не раз помічав в очах своєї коханої затаєний біль. Не раз із тривогою він запитував її про причини, але Орися лише всміхалася й палко цілувала у відповідь. Повністю поглинена своїм нещастям, дівчина зовсім не подумала про те, що рано чи пізно Тимофій однаково дізнається про весілля, і тоді ніхто й ніщо не стримає його гнів.
Так минали осінні дні. Та якось сталася подія, що змінила долі двох друзів.
Того дня Тимофій із Марком сиділи вдома самі. Мати з бабусею пішли в гості у когось із сусідів народилася дитина, і жінки хотіли провідати породіллю. На щастя, це були не хрестини, і молодим козакам не обовязково бути присутніми на цій події, адже й Агафію, і її домочадців завжди охоче запрошували в гості. Тому друзі нудьгували у своїй опочивальні, що виходила вікнами на подвіря. Маркові було дуже нудно в Києві. Проводячи довгі зими на Січі, він ніколи не нудився там завжди було заняття й весело. А тут Марка гнітили і місто, і дозвільне, сите життя.
Особливе роздратування спричиняли часті візити сусідських доньок. Марко не міг не здогадатися, що його мати з бабусею вирішили неодмінно його одружити й тому влаштовували такі завуальовані оглядини. Те, що хлопцеві хитро намагаються навязати одруження, викликало в Марка гнів, але він стримувався, адже не бажав засмучувати маму. І тому ввічливо вітався і з дівчатами, і з їхніми мамулями, але приділяв уваги стільки, скільки вимагала пристойність, і не більше того. А сусідки геть зі шкіри пнулися, щоби привернути увагу Марка не менше, ніж прагнули привернути увагу красеня Тимофія. Дійсно, обидва козаки годилися в чоловіки, і байдуже, який із них, головне, щоби під вінець повів! Часто, дивлячись на сусідських дочок, Марко згадував чорні очі й гордовиту усмішку Христини, і серце бідного хлопця починало нити від туги.
Може, плюнути на все й поїхати до неї? Ну то й що, що між Києвом і Терновим урочищем сотні миль! Але ні, так не можна! Він бачив Христину лише раз і не може розраховувати ані на її увагу, ані на її прихильність. Вона ж така горда! А він простий козак.
Ще більше за матримоніальні плани його матері обтяжувала Марка дружба з Кражевським. Після тієї злощасної бійки пан Яцек міцно втиснувся до двох друзів у приятелі й познайомив їх зі своїми знайомими молодими польськими та українськими шляхтичами, весь вільний час яких займали пиятики та інтрижки з молоденькими панночками.
І Тимофій і Марко відразу припали до душі приятелям Кражевського. Обидва чудово володіли шаблями, були відмінними наїзниками і стрілками та мали інші достоїнства, які так цінують люди благородного походження. Тому шляхта не вважала задля себе негожим розпивати мед із двома низовими козаками. Утім, особливий захват шляхтичів викликало вміння молодих людей багато пити й водночас не пяніти. А, як відомо, уміння безвідмовно пити хмільне шанувалося шляхтою як ознака відмінного виховання.
Двом друзям досить швидко остогиділо таке проведення часу шляхтичі напивалися, мов свині, за всякої зручної й незручної нагоди, з приводу й без нього. Не те, щоби друзі не любили випити, але обидва звикли робити це з нагоди на Січі таким приводом зазвичай були або вдалий похід, або велике церковне свято, що припадало не на час посту, або вибори нового кошового отамана, або ухвалене рішення про похід. Тоді все низове військо весело й галасливо святкувало цю подію. Але загалом низові козаки були стриманими у споживанні меду та горілки, а в походах пити спиртне взагалі заборонялося під страхом смертної кари. Запоєм пили рідко, хоча любили козаки прибрехати про те, що можуть випити безліч горілки.
Одначе молода й не дуже шляхта просто вражала своєю пристрастю до горілки та меду. Заради справедливості треба сказати, що серед шляхтичів, як українських, так і польських, було багато освічених, відмінно вихованих та достойних людей. А проводили вони свій час у пиятиках лише тому, що так було прийнято в їхньому середовищі. Це був стиль, спосіб життя шляхти, якому вона підпорядковувалася та неухильно слідувала.