Я прийшла, тому що обіцяла тобі. А ще тому, що тоді ти, пане, проходу мені не даси. Але це вперше й востаннє! Більш не шукай зі мною зустрічей і не приходь до мого вікна. Негоже це!
Тоді чому ж так палають твої щічки, моя ягідко? запитав, усміхаючись, Тимофій.
Тому, що Орися замялася. Тому
Тому що я не такий уже й байдужий тобі! Правда?
Орися зашарілася. Заперечити їй було нічим Тимофій потрапив не у брову, а в око.
Ходімо ліпше звідси, Тимофій узяв її за руку. Не бійся, я не ображу тебе!
Я не боюся, пробелькотіла дівчина.
Пара в мовчанні пішла гаєм, спустилася до берега Дніпра. Місця тут були безлюдні, і перешкодити усамітненню дівчини і хлопця ніхто не міг. Орися йшла поруч із Тимофієм, опустивши очі й відчуваючи на собі захоплений погляд молодого козака. А той не міг відвести від неї погляду йому й досі не вірилося, що він веде за руку вподобану
дівчину, що вона поруч. Орися першою вирішила порушити мовчання:
А що привело тебе до Києва, пане?
Я приїхав погостювати у свого друга, Марка Воловодченка.
Орися зупинилася і здивовано подивилася на Тимофія.
То ти друг Марка?
Так. Ми подружилися на Січі, а що?
Це ж треба, який тісний світ! усміхнулася дівчина. Я його знаю з дитинства. І батько мій добре знає його матір і бабусю й завжди так добре про них говорить. І сестру його, Даринку, я теж знаю.
Я щасливий, що близькі мені люди твої знайомі.
А чому ти пішов на Січ? Що тебе туди привело? знову запитала Орися.
Мій покійний батько мріяв зробити з мене попа! зі смішком відповів Тимофій. Але прожити все життя, плутаючись у довгополій рясі, сумно! Тому я закинув школу й утік на Низ.
А хіба не почесно бути священиком? побожна Орися була здивована такою думкою.
Ну, може й почесно, зате нудно й одноманітно. Мене чекали роки, укриті пилом і пронизані нудьгою. А на Січі воля. Там я вільний від усього того, що сковує людей тут. Це інший, прекрасний світ, повний небезпек і пригод, він дарує свободу.
Але ж як ти міг не послухатися батька? Орисі було дивно й навіть дико таке порушення батьківської волі. Сама вона ніколи не наважилася б піти проти рішень свого батька.
Я хотів сам вирішувати свою долю. Спочатку батько, звичайно, розлютився й погрожував мені всілякими карами, але потім змирився й навіть благословив мій вибір. Та і я жодного разу не пошкодував про те, що став вільним козаком. У нас на Січі, незалежно від походження, всі рівні один одному. Там мене цінують не за те, що я знатний шляхтич, а за те, який я воїн. І так із кожним.
Але, кажуть, там так страшно! Глушина навколо, безлюддя. Улітку страшна спека, а взимку лютий холод. І злі татари бродять. Як же ви там живете?
Та ні! Брешуть люди, моя зіронько! усміхнувся Тимофій. Це прекрасний, чудовий край. Степ жорстокий тільки з боягузами. Але до того, хто сильний духом, хоробрий, він прихильний. Та й живемо ми не в голому степу, а у плавнях Дніпра. Там ростуть густі ліси, повні дичини, звірини всякої, риби. Це наш дім. Багато козаків там живуть зі своїми сімями.
А ти маєш сімю?
Тимофій здивовано глянув на Орисю.
У мене немає своєї сімї, відповів він.
Та ні! Ти не так мене зрозумів! Твої мати, сестри, брати? дівчині було цікаво більше дізнатися про Тимофія, тому, соромлячись запитати прямо, вона ставила йому такі навмисно безглузді, але навідні запитання.
А, це! Мати моя померла давно. Я зовсім маленьким був і не памятаю її. Сестер я не маю й ніколи не мав. Є лише старший брат, Матвій. Але він уже в літах і вдівець. У нього свої сини зовсім дорослі, майже одного віку зі мною. А на Січі найрідніша мені людина Марко. Немає в мене на світі друга вірнішого, ніж він.
Орися зітхнула їй стало шкода Тимофія, який рано втратив матір. Власна втрата ще була свіжа в її памяті, і дівчина часто думала про те, як було б добре, якби мама була жива. Тут погляд Орисі впав на шаблю Тимофія в піхвах із прекрасно виробленої чорної шкіри. Піхви були прикрашені золотими вставками та інкрустовані хитромудрими візерунками з яскраво-блакитної бірюзи. Руківя шаблі закінчувалося головою орла, виточеною зі слонової кістки.
Яка гарна! захоплено промовила дівчина, вказуючи на шаблю.
Це польська шабля, карабеля подарунок батька, з гордістю відповів Тимофій. Він подарував мені її давно, і відтоді я ніколи не розлучаюся з нею.
А можна потримати? Будь ласка! Орися склала ручки, зовсім як маленька дівчинка. Тимофій розтанув.
Тобі все можна!
Він вийняв шаблю і, тримаючи за клинок, простягнув руківя Орисі. Дівчина обережно взяла шаблю. Вона була неважка й дуже зручно лягала в руку. Орися із задоволенням вертіла шаблю в руках, повертаючи то одним, то іншим боком, милуючись блиском вигнутого клинка. Очі її сяяли, мов у дитини, якій подарували дивовижну іграшку. Тимофій із любовю дивився на дівчину.
Обережно, серденько, вона дуже гостра!
А чому на руківї орел? запитала Орися.
Білий орел це стародавня емблема Речі Посполитої. У ляхів є легенда, що їхній прабатько, князь Лех, заснував найпершу польську столицю, Гнезно, на тому місці, де побачив орлині гнізда на деревах, а над ними в небі заходило сонце й ширяв білий орел. Відтоді ляхи шанують орла і прикрашають ним шаблі. Цю шаблю батько замовляв для мене в Польщі, хоча її клинок викували на Сході, в арабських країнах.