Серед інших питних закладів Києва цей вирізнявся передусім своєю чистотою та порядністю, якщо взагалі були можливі чистота й порядність у будь-якій корчмі або шинку.
Та й сам єврей Айзік був одним із найкращих представників свого народу, носієм найліпших його рис. Хай який би відвідувач завітав до нього в корчму, він до всіх ставився однаково шанобливо, без слащавого підлещування та підлабузництва, які так властиві людям його професії. Ніколи в його закладі не влаштовувалися бійки, ніколи ніхто не міг дорікнути Айзіку в тому, що в його корчмі обібрали пяного або він продає бридкі горілку та мед за ціною гарних. Жодного разу жебракові не було відмовлено в подаянні або шматку хліба. Ніколи Айзік не відпускав хмільне в борг, справедливо міркуючи, що негоже наживатися на вадах людини й ще більш збільшувати її гріхи, змушуючи пропивати останнє. За це старий Айзік мав заслужену повагу не лише серед багатіїв, а й серед міської бідноти.
Незважаючи на те, що продавати одночасно й горілку, і мед, і пиво в одній корчмі заборонялося, київський магістрат закривав на це очі завдяки особливому потуранню війта. Пан війт поважав корчмаря Айзіка, точніше його варену.
Того вечора в корчмі було багатолюдно, але товариство складалося переважно із забезпечених містян і шляхти. Ніхто не звернув уваги на трьох молодих хлопців, що увійшли до корчми, крім самого господаря Айзік вважав своїм обовязком щовечір бути присутнім у корчмі і строго дотримувався цього звичаю.
Уважно оглянувши трьох нових відвідувачів і визнавши в них людей порядних, корчмар кивнув на хлопців пухленькій, мов пампушечка, служниці, і та несподівано легко, ніби ластівка, підбігла до них.
Чого побажають ясновельможні панове?
Подай-но нам вареної, красуне, наказав Марко, а потім, звертаючись до Дмитра, весело промовив: Ти, я подивлюся, ростеш, мов на опарі, тільки не вгору, а вшир.
Та куди там росту! зітхнув Дмитрик. Гладшаю!
Коли подали горілку, Дмитро пив мало, по півчарчини.
А це ще що таке? усміхнувся Тимофій: Так хвалив варену, а тепер у ній розчарувався?
Дмитро замявся, але потім відповів:
Та ні, я не в тому сенсі. Мені багато не можна, а то спянію я.
Ну то й що? усміхнувся Марко. Не хвилюйся. Додому ми тебе дотягнемо, хоч ти й погладшав. Ще й не такі туші, як твоя, траплялося тягати.
Та одружений я! Ось у чому моя біда! вів далі зовсім засмучений від згадки про свій шлюб Дмитро. От добре вам неодружені ви люди, вільні. А я за себе таку змію взяв! Таку змію! Як дізнається дружина, що я горілку пив, то влетить мені.
Невже ти в неї під подолом, коли залицявся, зміїного хвоста не намацав? приснувши від сміху, запитав Тимофій.
Ось ти смієшся, пане, а я нещасна людина, жалібно відповів на це Дмитрик. Не залицявся я до неї! Вона сама до мене причепилась, Наталка моя. Адже вона багатого купця дочка, та є одна біда в неї уся пика віспинами перекопана, що твоя грядка восени. Як вирішила вона за мене заміж піти, то притьопала до моїх батьків та просто з порогу й каже моїй матері: «Прийми, мене, матінко, я твоя невістка! Буде мені твій Дмитро добрим чоловіком, а я йому вірною дружиною. Ти тільки поганого не думай я не бідна! Батько за мною багатий посаг дає. Не буде твій Дмитро зі мною бідувати!» Батьки мої відмовлятися почали. Куди, мовляв, тобі за сина нашого заміж іти, він і біднуватий, і дурнуватий, і недостойний тебе, і чоловіком дівці стати не здатний, оскільки по-чоловічому слабенький. Навіть лаяти мене почали! А що їм залишалося робити, коли така дзюба в дім приперлася й нахабно сватається? Та куди там! Відмовити себе ганьбою перед людьми покрити. Одна надія була, що батько її не дасть своєї згоди. Та де там! Із руками й ногами, з усім добром віддав і радів ще, що потвору цю, доньку свою, нарешті заміж видав. Ось так і живу я, нещасний, з цією змією. Вона мене ще й ревнує немилосердно, і навіть бє. Ось зараз із вами пю, а додому прийду влетить мені від Наталки за те, що гуляю без її відома та ще й горілку пю.
Нещасний Дмитрик зітхнув і залпом випив чарку вареної, після чого смішно крякнув та скорчив таку жалібну пичку, що двоє друзів не втрималися й голосно зареготали.
Їхній сміх вивів із себе рябого шляхтича та поважного на вигляд літнього чоловіка, які давно й незадоволено спостерігали за трійцею, що сиділа в куточку. Вони відразу ж упізнали в Тимофієві та Маркові низових козаків, що спричинило у вельможних панів роздратування не любили вони запорожців!
Шляхтичем був Яцек Кражевський, сокольничий київського воєводи Тишкевича , а інший був Федір Голуб, заможний міщанин
та магістратський урядник . Обидва були приятелями, але з розрахунку кожен із цих двох мав потребу в іншому. Утім, кожен із них у глибині душі недолюблював і зневажав іншого. Кражевський нехтував Голубом за те, що той був лише простим містянином, хоча й заможним, а Голуб зневажав Кражевського за те, що той був не в міру пихатим ляхом, хоча становище його було не найвигідніше. Та оскільки інтереси в них були спільні і шляхтич і урядник були честолюбними й хотіли домогтися великого успіху в житті, то обидва і проводили разом час за чаркою горілки або меду. Веселий сміх двох друзів послугував приводом для того, що ці двоє знайшли вагому причину виплеснути своє роздратування на двох козаків.