Довгі роки Софія Київська, розорена ордою Батия, була позбавлена покрівлі і стояла під відкритим небом. Стіни її почали тріскатися, завалилася горішня частина будівлі, а весь вівтар перетинала огидна тріщина, мов величезний потворний шрам. Однак лише зусиллями та на кошти митрополита Петра Могили чудовий храм був повністю відновлений та відреставрований: на його дзвіницях знову лунали дзвони, а стародавні фрески й мозаїки, пронісши свою красу крізь століття, мерехтіли в чудовій грі світла й тіні. Та найпрекраснішим серед них був мозаїчний образ Богородиці
Оранти у вівтарній апсиді храму. Кожен, хто переступив поріг Софії Київської, насамперед бачив Пречисту Діву в золотому мерехтінні, у небесно-блакитних шатах, із руками, піднятими до неба в молитві. Богоматір Непорушна Стіна захисниця не лише киян, а й заступниця та розрадниця всіх стражденних, притулок для кожної нещасної і змученої душі.
А у височині, з-під маківки, на вірян дивиться суворий лик Христа Вседержителя. Він наче ширяє у вишині, мов вільний сокіл у безкрайньому небі, а погляд Спасителя проникає в душу кожної людини, читаючи всі помисли й пориви в її серці. Але скільки ж у цьому суворому погляді милосердя й любові до грішних рабів Своїх! Немовби погляд Христа обіцяє кожному, хто щиро розкаявся у скоєних гріхах, милість та прощення.
Краса собору, його святість, не зламані самим часом, образи Христа і Пречистої Діви глибоко проникли в душу Тимофія він бачив прекрасний храм уперше. Марко, який ще малим бував тут, а тепер прийшов сюди дорослим, також зовсім інакше сприйняв атмосферу собору, ніж у дитинстві. Залишаючи храм, двоє друзів відчули спокій та легкість у своїх завзятих і бунтівних душах. Але коли вони поверталися на Поділ, додому, Марка гукнув скромний на вигляд молодий чоловік, повний, світловолосий і блакитноокий.
Марку, це ти? несміливо запитав він.
Хлопець озирнувся і здивовано подивився на незнайомця він не впізнав цю людину. Той усе зрозумів і гірко усміхнувся.
Невже я так сильно змінився, що ти і старого приятеля не впізнаєш? Я ж Дмитро, Івана ткача син. Ми з тобою дружили в дитинстві. Що ж ти зовсім не памятаєш мене?!
Марко не міг повірити своїм очам: невже цей товстенький чоловічок той самий худенький білявий хлопчик, з яким він колись грав, пустував, крав яблука і груші в чужих садах, купався в річці?!
Господи, Дмитре! Справді не впізнав тебе! Багатим будеш! Марко на радощах так міцно обійняв друга дитинства, що той аж пискнув.
Ти так змінився! відповів Дмитро, із захопленням розглядаючи Марка. Не те, щоб уже занадто, але все ж відразу видно, що ти справжній козак, лицар.
Дмитро ніяковів поруч із багато вдягненим Марком, із дорогою шаблею на поясі, яку міг носити тільки шляхтич. Так само бентежив чоловіка й супутник його приятеля дитинства Тимофій. У ньому Дмитро безпомилковим чуттям містянина відразу ж розпізнав шляхтича.
Це мій друг Тимофій Клесінський. Ми на Січі подружилися, відрекомендував друга Марко.
Мабуть, знатний шляхтич? обережно запитав Дмитро, міркуючи, як себе тримати і з другом дитинства, і з його приятелем.
А як ти здогадався? здивувався Марко й додав без жодної прихованої думки: Так, Тимофій один із найзнатніших шляхтичів Подільського воєводства, а його старший брат колись був полковником Київського козацького полку.
Моє походження не таке важливе, скромно промовив Тимофій, який уже давно позбувся шляхетської зарозумілості своєї юності, і простягнув руку новому знайомому.
Дмитро аж очі витріщив і боязко потиснув руку Тимофія він ніяк не чекав, що вельможний шляхтич може не погидувати потиснути руку простому ткачу.
А дозволь, пане, запитати, як же це ти низовим козаком став, коли ти шляхетського роду? Дмитрик не міг утриматися, щоби не поставити таке зовсім не скромне й, можливо, нетактовне запитання, оскільки з дитинства страждав зайвою цікавістю.
Марко з Тимофієм зареготали, чим дуже збентежили Дмитра: невже він дурість запитав?
А що, звичайним людям у козаки можна, а шляхті ні? сміючись, запитав Тимофій. Вільним козаком бути добре, тому й пішов!
Але Дмитрику однаково було складно зрозуміти такий вчинок він народився й виріс в умовах чіткого поділу станів, постійно бачив перед очима розкішне життя шляхтичів та багатих містян, тому і вважав неприйнятною дурістю змінювати сите і блискуче життя знатної людини на напівголодне бродяжництво. Йому не були відомі ані суть козацтва, ані його принципи, ось Дмитро й здивувався таким учинком сина благородного сімейства, а в душі навіть засуджував його.
Як живеш, Дмитре? запитав Марко.
Як усі! Працюю в батька підмайстром. Викручуюся, як умію.