Зате просто чудово жилося перші дні Тимофієві веселий, товариський і дотепний Красунчик зумів порозумітися та знайти спільну мову з усією ордою гостей і родичів. Агафію він величав не інакше, як тітонькою, і був із нею таким милим, що жінка поступово привязувалася до нього, як до рідного сина. З усією іншою Марковою ріднею він безвідмовно розпивав мед, проте не пянів, і цікавився їхніми справами та турботами так, наче все життя прожив простим містянином. Не залишив Тимофій без уваги й молодих незаміжніх родичок свого друга він уміло фліртував і пустував із дівчатами, але в допустимих пристойністю межах. А найнеймовірніше було те, що Тимофій остаточно зачарував і підкорив пані Марисю ця обставина викликала в усіх чималий подив. Єдина людина, кому такий подвиг удався на славу, був покійний чоловік склочної і сварливої старенької, адже він прожив із нею багато років та не втік світ за очі.
Сама бабця була сповнена гордості від того, що в її дорогоцінного онука завівся такий друг, і говорила про пана Тимофія з винятковими для неї доброзичливістю та захопленням. Єдине, від чого засмучувалася пані Марися, що не любив він оголошувати своє походження і старанно замовчував його. А як славно було б похвалитися перед ріднею таким гостем! Але з поваги до Тимофія старенька про це мовчала, чим викликала чималий подив у інших домочадців:
треба ж, пані Марися зважала на чиїсь бажання!
Єдине, що принесло Маркові радість від усіх цих візитів і посиденьок, то це зустріч із сестрою. Він памятав Даринку зовсім малою, тож незвично було бачити її вже дорослою заміжньою жінкою, з пузанцем на руках. Марко ніяковів і зовсім не знав, про що можна говорити із сестрою. Зате Даринка з милою безпосередністю раділа старшому братові та базікала з ним так, ніби й не було стількох років розлуки. А ось її чоловік, Микола, здавався Маркові надзвичайно мяким і соромязливим, і це певною мірою спричиняло незадоволення брата він звик жити серед людей із твердими й рішучими характерами, тому поглядав на зятя скоса. Дійсно, молодий гончар нітився перед двома низовими козаками, котрі були занадто веселими, безтурботними та необтяженими жодним клопотом.
Але, нарешті, череда відвідувачів вичерпалася, і двоє друзів тепер могли вільніше розпоряджатися собою і своїм часом, тому Тимофій попросив Марка повести його до Лаври.
Глибока релігійність низових козаків, за яку їх навіть засуджував покійний митрополит Петро Могила , вважаючи аж занадто несамовитими й ревними у православній вірі, наклала на двох друзів свій відбиток. Щоправда, обидва не були безмежно побожними й богобоязливими через свою молодість та рід занять обидва приятелі мали гарячу вдачу, раділи життю в усіх його проявах і не гребували дрібними та не зовсім благочестивими радощами. Однак Марко й Тимофій ніколи не нехтували молитвою та відвідуванням церкви. Тому одного літнього ранку обидва приятелі вирушили пішки до Печерського містечка, щоби поклонитися святим мощам угодників Божих.
Київ потопав у пишних садах і доглянутих городах містян, але сад, розбитий ченцями біля Печерського монастиря, був особливо гарний і розкішний у ньому в достатку росли волоські горіхи, рідкісні сорти яблуні, груші, вишні, сливи й навіть виноград. Печерське містечко посилено розросталося та заселялося, чому чимало сприяв і сам монастир. У монастирі було відкрито школу, що дістала назву Лаврської, працювала друкарня. Проте тут зводили свої убогі будиночки дрібні торговці, містяни-ремісники, незаможні козаки, наймити, а також гультяї селяни, які тікали в місто від панського гноблення. Сам монастир став оплотом православя, був місцем паломництва вірян з усіх куточків України.
Печерський монастир, що розкинувся на високому березі над блакитними дніпровськими водами, справив на молодих козаків приголомшливе враження. Навіть на Марка, хоча він і бачив його раніше. Неможливо передати словами ту благодать і спокій, який відчуває кожний, хто входить під низькі склепіння його білих і сухих печерок. Тут, у мякому сутінку, пробуджується в людині все те прекрасне та піднесене, на що здатна душа людська. А скільки нещасних людей знаходило спасіння, зцілення й розраду біля потемнілих мощей святих угодників?!
Утім, особливо шанували запорізькі козаки Богородицю, вважаючи її своєю заступницею й покровителькою. Жоден воєнний похід не починався раніше, ніж запорожці не відстоять службу в січовому храмі Покрови Пресвятої Богородиці. Вірили козаки, що вкриє та захистить їх у поході Пречиста Діва своїм покровом, як колись укрила вона Константинополь від нашестя турків-мусульман, тому що бються козаки за віру християнську. Але особливою причиною шанування було те, що, дотримуючись безшлюбності й заборонивши перебування жінок на Січі, низові козаки віддали себе під заступництво Пречистої й Непорочної Діви Марії, яка завжди залишалася Пріснодівою. Тому відразу після відвідин Лаври обоє друзів попрямували до Верхнього міста, у Софію Київську, щоби поклонитися образу Марії Оранти.
Неймовірне враження на людей справляв цей стародавній величний собор, що височів над низькими деревяними будиночками, дивом уцілілий після стількох воєн і лихих часів. Але не пригнічував він відвідувача своєю камяною міццю. Швидше навпаки його високі стіни й маківки немов несли молитви людські до неба, відкриті галереї гармонійно повязували святу церкву з навколишнім світом, а людину з Богом.