Тут же бурхливо кипіло і процвітало культурне та торгове життя містян. Магдебурзьке право , подароване місту ще в 1494 році литовським князем Олельком , звільнило Київ від влади воєвод і подарувало власне управління
в особі війта , якого обирали містяни зі свого середовища, але однаково затверджував польський король. Тому більшість війтів віддано підтримували польську владу й ретельно дбали про її інтереси, водночас не забуваючи про власні. На Подолі містилися міська Ратуша, основний ринок Житній торг, Богоявленський монастир і Братський, у якому була відкрита знаменита школа Київського братства , богадільня з лікарнею. Тут же була зведена більшість православних храмів.
Північна частина Подолу належала католицьким ченцям-домініканціям і називалася Біскупщиною . Містяни, які мешкали в цій частині міста, перебували під владою католицького єпископа і платили йому податки. Але заповзятливі монахи посиленими темпами нахабно прихоплювали сусідні ділянки землі, що належали вже київському магістрату. Через це містяни відділилися від Біскупщини каналом, аби перешкодити безсоромним сусідам захоплювати нові земельні володіння вже в самому Подолі.
Відразу за Біскупщиною починалося урочище Оболонь, яке хоча й часто затоплювалося весняними водами, однак славилося чудовими луками, пасовищами та сіножатями й було предметом постійної боротьби за володіння між можновладцями православними, католиками та уніатами. Така ж сумна доля бути яблуком розбрату спіткала і Труханів острів на Дніпрі, за право володіння яким постійно боровся міський магістрат в особі війта й Микольсько-Пустельний монастир.
Повернення в рідне місто викликало в Марка неабиякий душевний трепіт скільки років він не був тут, скільки щасливих спогадів дитинства повязували його з цими церквами, заплутаним лабіринтом вулиць, багатолюдним натовпом містян і проїжджих купців, вуличним шумом і суєтою! Усе навколо було до болю знайоме, рідне й водночас здавалося Маркові новим немов ці фортечні стіни, храми та будинки стали нижчі, ніж були в його дитинстві. Марко не міг уторопати, що насамперед змінився він сам. Адже поїхав із Києва майже дитиною, а тепер повернувся вже дорослим чоловіком.
Проїжджаючи багатолюдними вулицями, Тимофій із цікавістю крутився навсібіч. Він із задоволенням розглядав деревяні одноповерхові будиночки, строкату й різношерсту юрбу перехожих, прекрасні храми усе це нагадувало йому щасливі, безтурботні роки юності, проведені у Львові. Але Львів був іншим більш витонченим і гордим містом. А тут усе просте, рідне, по-домашньому затишне.
Будинок, у якому мешкала сімя Воловодів, був невеликий, одноповерховий та деревяний, оточений маленьким садом. Вїхавши на подвіря рідної домівки, Марко зліз із коня і схвильовано зупинився, не сміючи ступити далі, на ґанок. Загавкав собака це був уже інший сторож господи, а не той кошлатий песик на прізвисько Репях, з яким Марко грався в дитинстві. На гавкіт собаки на ґанок із різьбленими деревяними поручнями вийшла жінка.
Серце Марка завмерло як мама змінилася за ці роки! У його памяті вона була стрункою, високою жінкою з розумними сірими очима, а тепер ненька мов стала меншою, нижчою, повнішою, лише очі не змінилися як і в далекому дитинстві, вони сяяли ласкою та добротою, у них світилися та мудрість і любов, які здатне побачити і зрозуміти тільки любляче свою матір дитя.